Ебіґейл Дін - Дівчина А

Внизу Етан з Аною стояли поряд за високою стійкою для сніданків, торкаючись одне одного тілами. Примирення.

– Як пройшла зустріч? – запитала я.

Етан незворушно озирнувся.

– Чудово, – відповів він. На ньому була футболка-поло, волосся ще не висохло. – Вони хочуть отримати загальний звіт, перед іспитами. Важко, звісно, щось передбачити. Але гадаю, все буде гаразд.

Він передав мені каву. Білки його очей були каламутними, з тонкими червоними дротинками.

– Ти, мабуть, пізно повернувся, – сказала я. – Я навіть не чула, як ти зайшов.

– О, ні, не дуже пізно. Сьогодні в школі спортивна подія, тож я мушу бути у формі. Ми з Аною скоро виїжджаємо. Будемо раді, якщо і ти до нас приєднаєшся.

– Не хвилюйся. Я повернуся потягом до Лондона. Мені потрібно обміркувати розмову з рештою, як ти і сказав.

– Ну, ми готуємо яйця. Залишся хоча б на сніданок.

Ми мовчки поїли, споглядаючи сад. Закінчивши, Етан відсунув тарілку і взяв Ану за руку.

– Поки я не забув, – почав брат, хоча про таке він би ніколи не забув. – Ми з Аною обговорювали твою ідею. Щодо будинку.

У мене був повний рот, тож я кивнула.

– Це чудова ідея, – проголосив він. – Громадський центр у такому містечку. Жодного зв’язку з нами. Звучить чудово, Лекс. Скажеш потім, де розписатися.

– Ми можемо подарувати центрові якісь матеріали, – додала Ана. – Фарби, папір. Анонімно, звісно.

– Добре, – відказала я. – Гаразд.

На мить переді мною постала Девлін і те, як вона часом виказує роблену м’якість, коли супротивник цього не очікує. Вона ніби довіряла йому найзаповітнішу таємницю, після чого той просто не міг не відчувати до неї симпатії.

– Ми можемо поговорити про якийсь обмежений розголос, – додала я. – Якщо ти вважаєш, що це допоможе залучити більше коштів.

– Це все так захопливо, – вигукнула Ана. Вона поплескала в долоні, встала з-за столу й поцілувала Етана в чоло. – Вдягти літню сукню? – запитала його. – Чи щось більш повсякденне?

– Краще сукню, – відповів той, і, кивнувши, Ана побігла нагору.

Я повернулася до брата.

– Що? – видобув він. – Я все обміркував. Мені цей будинок і справді не надто потрібен. Чини як сама знаєш. І до того ж Ана підтримала твою ідею.

– Ти певен?

– Майже. Але є одна умова.

– Ти, певно, жартуєш, Етане.

– Я все підпишу. Але якщо ми робимо по-твоєму, тоді сама і розбирайся. Знесення, фінансування, оце все. Не хочу нічого про це знати. Ну, тобто роззирнися. Тільки поглянь, де я живу тепер.

Я глянула на сп’янілих бджіл у траві, на розписані вручну тарілки зі слідами яєчні, на Горація, що дрімав під соняшниками, які Ана посадила в глибині саду. («Літні жінки Саммертауна влаштовують конкурс на найкращі соняшники, – із серйозним виглядом пояснила вона. – Але цього року переможу я».)

– Навіть просто бачитися з тобою, – промовив Етан, – часом надто важко для мене.

Я мала багато варіантів відповіді на це, але будь-який із них зруйнував би нашу угоду.

– Гаразд, – кивнула я.

Ми потиснули руки, як діти, що безрадісно закладаються щодо столиці Танзанії. Від цієї згадки я всміхнулася і, неспроможна пригадати правильну відповідь, запитала в Етана. Це була найкраща пропозиція миру.

– Це не Дар-ес-Салам, – відповів він.

– Ну, – погодилась я, – очевидно, ні.

– Додома! – сказав брат, глянувши на мене спершу переможно, а потім задумливо. – Містер Ґреґґс і його столиці.

– Так, я їх пам’ятаю.

– Але не Додому.

– Так, не її.

– Знаєш, – промовив Етан, – минулого року я виступав на конференції перед директорами шкіл. Була велика подія. Люди з усього світу. Наприкінці виступу, коли слухачі почали аплодувати і я, власне, міг уже розслабитися, я звів очі і ніби його побачив – містера Ґреґґса. Він був у глибині зали, але плескав, і мені здалося, що ми навіть зустрілися поглядами. Потім я намагався розшукати його на фуршеті, але було дуже людно, і, оскільки то був останній день конференції, ми так і не зустрілися. Та я однаково намагався його знайти. Я попросив дати мені перелік учасників конференції, але містера Ґреґґса в ньому не було. Я пошукав його в національному реєстрі директорів шкіл, подумавши, що його могли пропустити, складаючи перелік учасників, але і там його не було. Тож я розширив пошуки. Виявилося, він не міг відвідати ту конференцію, бо помер. За п’ять років до неї. Він так і залишився вчителем, працював у якійсь загальноосвітній школі в Манчестері – помер на роботі.

Я згадала, як у дні шкільних презентацій Етана аж розпирало від знань.