Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Мені це геть не подобається, – сказала вона, коли він ішов. – Я тебе дочекаюся.

– Не варто.

– Я дочекаюся.

За словами головного суперінтенданта, у цій справі було два пріоритети. Перший – зберегти докази. Другий – почати опитувати людей. Як таке сталося? Коли дітей бачили востаннє? З ким вони дружили? Де решта їхніх родичів? Медичні звіти мали прийти лише наступного дня. Мати перебувала під вартою. Була ще тітка, яка, здається, не проти поговорити.

– Самих дітей поки що не можна розпитати, – сказав головний суперінтендант, і Джемісон зрозумів, що з цього приводу точилася суперечка, яку його начальник програв.

Джемісону доручили поговорити з Пеґґі Ґрейнджер.

– А після цього, – наказав йому головний суперінтендант, – займися дівчиною А. З нею вже працює дитяча психологиня. Докторка Кей. Знаєш її? Молода. Блискуча спеціалістка – ми раніше співпрацювали. Часом її підхід називають революційним.

– Дівчина А, – повторив Джемісон. – Це та, що втекла?

Він повернувся додому серед ночі. Еліс лежала на канапі в світлі лампи, поряд на підлозі стояли дві чашки чаю.

– Всі мені казали – не виходь за поліціянта, – звернулася вона до Ґреґа. – І вони мали рацію.

Він знав, що дружина обмірковувала цю фразу цілий вечір. Вираховувала: що б його сказати, аби він всміхнувся. Він підняв її ноги, сів і поклав їх собі на коліна.

– Почуваюся так, ніби мені сто років, – сказав.

– На вигляд тобі принаймні двісті сім. Ну, що там?

– Страшне, – відповів він.

Еліс потягнулася і простягла йому чашку чаю.

– І злочинець уже мертвий.

– Мені шкода, – сказала вона.

– Ти пам’ятаєш, – мовив він, – як на початку кар’єри я часом плакав вечорами? Тоді я думав, що це через усі ті жахи, що мені довелося побачити. Увесь цей людський непотріб.

– Шшш, – сказала Еліс. – Не варто…

– Але річ була не в тім, – пояснив Ґреґ. – Думаю, я плакав від вдячності. Мабуть, я просто відчував полегшення. Розумієш. Через те що у нас отаке життя.

В наступні місяці він ближче познайомився з докторкою Кей. Разом вони провели багато годин у лікарні, вислуховуючи історії виснаженої худенької дитини. Часом йому було складно дивитися на неї, тож він зосереджувався на своїх нотатках або дивній цифровій мові лікарняних машин, якої він іще не розумів. Дівчина потроху оговтувалася. Коли Джемісон час від часу піддавав сумнівам методи докторки Кей або ж не розумів, як вона вирішує, що притримати, а що розповісти, та відповідала:

– Дівчина А відновлюється. Вона все далі й далі від цього будинку. Вона долає цей шлях швидше за решту. Ви ж самі бачите, чи не так?

– Звісно.

– Добре. Тоді дозвольте мені робити мою роботу.

Коли допити закінчилися і слідство зібрало всі докази, Джемісона перекинули на інші справи, хоча сам він часто цікавився долею дітей і продовжував наглядати за справою Ґрейсі.

Одного разу, пізно ввечері, коли він закінчував роботу, до нього прийшла докторка Кей. Крізь жалюзі просочувалось останнє тьмяне весняне світло. Чоловік збирав сумку і думав про ліжко, про його запах, про простирадла, які вже трохи розносилися після прання, саме так, як йому подобається. Також він думав про ліжка на Мур-Вудс-роуд.

Докторка Кей чекала на нього, сидячи на пластиковому стільці, вся ніби сама не своя, у м’якому светрі, в котячих окулярах, склавши наманікюрені кимось іншим руки на колінах.

– Добрий вечір, Ґреґу, – привіталася вона і встала обійняти його.

– Кави? – запропонував він, і жінка кивнула, хоча обоє знали, що вона її не питиме. Він покликав її всередину, в одну з кімнат для допитів. Стільці стояли хаотично, під дивними кутами до столу, ніби люди пішли звідси поспіхом.

– Влаштовуйтеся, – сказав Джемісон.

Біля кавової машини чоловік відчув, що боїться. Він не сподівався побачити докторку Кей аж до суду над Деборою Ґрейсі. Він забрав каву раніше, ніж кавова машина закінчила роботу, і та обдала окропом його руку.

– З ними все гаразд? – запитав, повернувшись. Джемісон поставив горнятка з кавою на стіл, і докторка Кей взяла одне з них, аби зігрітися.

– Так, гаразд, – відповіла психологиня. – Ви ж самі бачили в прес-релізах. «Поточне місцеперебування дітей не відоме».

– Отже, вони з новими родинами, – відповів він. – Більше нічого людям знати не потрібно.

Чоловік узяв пластикове горнятко і виголосив тост:

– Нехай усі вони проживуть довге щасливе життя.

– Однак одну дитину не забрали, – уточнила докторка Кей.