Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Що, як десь іще лишився бруд? – казала я, бажаючи назавжди лишитися в теплій воді. Це навіювало мені думки про море в Греції, де ми з Євою планували жити.

Обличчя та плечі обросли тонким пухом.

– Тіло намагалося тебе зігріти, – сказала одна з медсестер, коли я запитала її чому. Вона не дивилася на мене, аж поки не вийшла з кімнати. Синці перетворилися на жовтуваті плями, а кістки почали ховатися під плоттю й підшкірним жиром.

Я просто не могла повірити, що людям не подобається лежати в лікарні. Як можна взагалі кудись хотіти звідси? У мене була власна палата. Мене годували тричі на день. У мене були терплячі лікарі, які пояснювали мені, що відбувається з моїм тілом і чому їм треба відкинути ковдру. Всі медсестри ставилися до мене дбайливо, і часом, коли вони йшли, я плакала в чистій тихій палаті, як плачуть від чужої доброти в розпал жахливого дня.

Вночі, крізь сон, я кликала Єву. Коли прокидалася, наді мною стояли люди, втішаючи мене, та її ім’я лишалося на моїх губах. Мені пояснювали, що вона в іншій лікарні, тож поки що я не зможу побачитися з нею.

За тиждень після того, як я отямилася в лікарні, розплющивши очі, я побачила в палаті незнайомку. Вона сиділа на стільці поряд із моїм ліжком, читаючи з теки, переплетеної металевими кільцями. Кілька секунд до того, як незнайомка помітила, що я не сплю, я уважно роздивлялася її. На ній не було лікарняного халата, зате була строга світла сукня, блакитний жакет, туфлі на високих підборах – найвищих, що я будь-коли бачила. Жінка мала коротке волосся. Коли вона пробігала очима записи, зморшка між її бровами то з’являлася, то зникала, залежно від змісту.

– Привіт, – озвалася вона, не підводячи очей. – Я докторка Кей.

Лише за багато місяців я зрозуміла, що Кей – це прізвище, а не літера [5] В англійській абетці літера «К» називається «кей». , але на той момент ми вже добре знали одна одну, і докторка Кей запевняла, що їй подобається моя інтерпретація. «Так цікавіше», – додавала вона.

Докторка Кей відклала теку й простягнула мені руку. Я потисла її.

– Я Александра, – назвалася я. – Та ви, певно, вже знаєте це.

– Так, знаю, – погодилася та. – Але приємно почути це від тебе. Я – психологиня і співпрацюю з лікарнею та поліцією. Ти розумієш, що це означає?

– Йтиметься про психіку, – відказала я.

– Так, – підтвердила жінка. – Правильно. Поки лікарі та медсестри дбатимуть про твоє тіло, я займуся психікою. Ми говоритимемо про те, як ти почуваєшся і про що думаєш. Про те, що сталося, і про те, чого б тобі хотілося тепер. Інколи з нами буде поліція. Інколи – тільки ми вдвох. Коли ми говоритимемо наодинці, всі твої слова лишатимуться між нами. Це буде секрет.

Вона встала зі стільця й опустилася на коліна перед моїм ліжком.

– Я хочу дещо сказати, – мовила вона. – Повір мені, я розумію механізми психіки і вмію з ними працювати. Мені подобається думати, що я можу допомогти людям ставати кращими. Але я не вмію читати думки та вгадувати почуття. Тож мені потрібна твоя щирість. Мені потрібно, щоб ти говорила відверто навіть про складне. Що скажеш, гаразд?

Її голос затремтів.

– Гаразд, – погодилася я.

Були ще якісь слова, та раптом вона закрутилася, висковзуючи з поля зору, а коли я прокинулася вночі, докторки Кей уже не було поряд.

Після цього вона приходила щодня. Часом – з двома детективами. Вони були в моїй палаті того дня, коли вона пояснювала, що батько вкоротив собі віку після моєї втечі. Перша бригада екстрених служб знайшла його на кухні. Незважаючи на численні спроби, реанімувати його не вдалося.

«Невже вони намагалися?» – думала я. І ще: «Чи добре вони старалися?»

Вголос запитала про те, як це сталося. Детективи глянули на докторку Кей, а та – на мене.

– Він ковтнув токсичну речовину, – пояснила вона. – Отруту. Поліція знайшла багато ознак того, що це планувалося, і вже досить давно.

– В будинку знайшли багато отрути, – сказав детектив. – Ми припускаємо, що вся історія наближалася до розв’язки. – Він із колегою перезирнулися так, ніби впоралися з чимось ліпше, ніж очікували.

– Як ти почуваєшся від цієї новини? – запитала докторка Кей.

– Не знаю, – відповіла я. Через годину, на самоті, я почула всередині відповідь: «Я не здивована».

Вони пояснили, що матір тримають під вартою. У неї також була отрута, але вона відмовилася вживати її. Коли матір знайшли, вона сиділа на підлозі з батьковим тілом на руках. Вона стерегла його, як вірний пес, що не відходить від тіла господаря; про таких собак багато пишуть у газетах.