Ебіґейл Дін - Дівчина А

Я думала, що вона кинеться до мене, але ні. Губи її ворушилися, та я чула тільки пульсацію крові у вухах. Іще секунду, останню, ми споглядали одна одну, а потім я кинулась навтіки.

Хвіртка в саду стояла незамкнена. Я прошкандибала навколо будинку, вздовж стін, а потім вийшла на дорогу, слідуючи за білою розміткою посередині. Вечір був холодний, темно-синій. Я пам’ятала цю місцину – Мур-Вудс-роуд і тихі поодинокі будинки. Вікна мерехтіли, наче вівтарі в напівтемряві. Батько, певно, йшов за мною назирцем. Я не могла витрачати час, стукаючи в двері: він схопить мене ще того, як люди відчинять. Я відчувала, як його важкі долоні ляжуть мені на плечі. Я кричала, намагаючись вирвати їх із віталень, підняти з канап, відірвати від новин. На деревах перед дверима висіли веселі гірлянди, вітаючи мешканців, і я отетеріло подумала: Різдво.

Дорога кривуляла донизу. В мене підвернулася нога, і я врізалась у мур уздовж траси, хапаючись за мокрі камені. Віднайшовши рівновагу, пішла далі, тепер у тіні. Підошви хлюпотіли по замерзлому листю й калюжах – ровесниках зими. Біль накриє мене за кілька секунд, неначе пробудження. Коли хвиля болю сягне мене, не зважати вже не вдасться.

Мені було видно кінець Мур-Вудс-роуд. Там, за нею, готові її промайнути, горіли фари. Я побігла просто на них, піднявши руки вгору, немов капітулюючи, і водійка зупинилася просто переді мною. Відчуваючи тепло капота під долонями, я лишала на ньому іржаві криваві плями. Проти світла я бачила, як силует водійки вибирається з-за керма і виходить до мене в промені фар. На ній був костюм, в руках вона тримала мобільний телефон і здавалася мені чомусь такою яскравою та чистою, неначе прибулець із геть іншого світу.

– Господи, – мовила вона.

– Мене звуть, – сказала я, – Александра Ґрейсі…

Решти я не могла видобути з себе. Я озирнулася на Мур-Вудс-роуд: вулиця стояла тиха, незворушна. Я сіла на дорогу й потягнулася до жінки, а вона дозволила тримати її за руку, поки викликала поліцію.

Уночі я прокинулася, замерзши під кондиціонером, і натягнула на себе ковдру. На вулиці вже було світло, та звуки машин не долинали. Приємно було отямитися отак, маючи до ранку ще кілька годин. Коли так ставалося, я почувалася краще.

Засинаючи, я здригнулася. Згадала, як вистрибнула у вікно п’ятнадцять років тому. Падіння – напівспогад і напівсон. Біль розлився коліном. Мати на порозі кухні. Я підводжуся. Стою в саду, в зимових сутінках, в самій лише брудній футболці. Нога волочиться за мною, ніби тягарець на кайданах. Як легко їй було б мене спинити! Цього разу вві сні, я дослухаюся. Цього разу її слова гучніші за калатання серця.

– Біжи, – каже вона.

Трохи північніше їй риють могилу, орудуючи лопатами в теплому світлі рожевого світанку, щоб поховати до схід сонця. Вона сказала «Біжи».

Дзвінок від Етана випередив будильник. Звуки навколо брата могли стати саундтреком для реклами ідеального ранку: він довго бігав уздовж ріки, він годував пса, він розбивав яйця на сніданок.

– Розкажи мені все, – сказав.

Так я і зробила. Етан зрадів, почувши, що серед материних речей знайшлася його стаття. Він попросив мене переповісти зміст, щоб зрозуміти, з якого вона проєкту.

– А, ця. Це досить стара.

– Добре, що в неї не було доступу до «Таймс», – відказала я, – та «Складнощів прощення».

Брат проігнорував мої слова.

– Ти ж побудеш трохи? – запитав Етан. – Ти ж виконавиця заповіту і все таке.

– Попрацюю тиждень із Лондона. Подивимося, як буде. Можливо, нам доведеться навідатися до будинку.

Я майже чула його думки, коли він обмірковував цю ідею, пригадуючи вікна, садок, вхідні двері та решту дверей усередині. Кожну з кімнат. Я зіпсувала йому ранок.

– Знайдемо час. Слухай. Сідай на п’ятничний вечірній потяг до Оксфорда і приїзди до нас із Аною. Ти сто років тут не була. Було б класно побачитися до весілля.

– Усе залежатиме від роботи. Не знаю, на скільки я зможу лишитися.

– Ну то поясни їм, що в тебе мати померла. Нехай дадуть тобі невеличку перерву.

Загавкав пес.

– Бляха, – вилаявся Етан.

– Може, й справді приїду.

– П’ятниця. Зателефонуй, коли сядеш на потяг.

На початку – та й наприкінці теж – були тільки ми з Етаном.

Народжені першими, усиновлені останніми.

Нам почали підшукувати родини за декілька місяців після нашого порятунку. Я майже нічого не пам’ятаю про той період. Кожна згадка здається перебільшеною, так ніби я взяла чужу історію й ототожнилася з головним героєм. Розбудивши мене за кілька днів і кілька операцій після втечі, медики повели мене до ванної кімнати й почали мити. З-під бруду повільно проступала моя шкіра, біліша, ніж мені пам’яталося. Мене мили дуже довго, і щоразу, як вони зупинялися, я просила продовжувати. Бруд був у моїх вухах, у згинах ліктів, між пальцями ніг. Коли вони закінчили, я вхопилася за ванну й відмовлялася вилазити.