Ебіґейл Дін - Дівчина А

– Даруйте, я нічим не можу вам допомогти, – промовила я абсурдну фразу й позадкувала вздовж ряду.

Сонце нарешті почало блякнути, і тепер можна було випити. Я уявила собі бар у готелі й перший келих, від якого важніють кінцівки. На мене чекала помічниця начальниці в’язниці.

– Ви все? – запитала вона.

На асфальті лежали довгі тіні, і, коли я наблизилася до неї, вони злилися в одного дивного звіра. Мабуть, у неї закінчилася зміна.

– Так, – відповіла я. – Я вже піду.

В машині я перевірила телефон.

«Надто життєрадісно? – писала Олівія. – Таке існує взагалі?»

Я відкрила коробку з речами матері, яка стояла в мене на колінах. Вінегрет мотлоху. Там була Біблія – очікувано. Була щітка для волосся. Ще дві липкі від скотчу вирізки з журналів. На одній – реклама відпустки в Мексиці, на іншій – реклама підгузків із рядочком рівненько викладених на білій ковдрі дітей. Була також вирізка з газети про Етанову благодійність в Оксфорді. І було три шоколадні батончики та губна помада, що вже майже закінчилася. Мати ніколи нічого не викидала.

Востаннє я бачила її того дня, коли ми втекли. Вранці я прокинулася в запісяному ліжку і зрозуміла, що як швидко чогось не вдію, то тут мені й смерть.

Інколи я подумки повертаюся до нашої маленької спальні. Там, у протилежних кутках, якомога далі одне від одного, стоять два вузенькі ліжка: моє та Євине. Зі стелі між ними звисає лампочка без абажура, тремтячи від кроків у коридорі. Зазвичай вона не горить, але часом, коли батькові так заманеться, не вимикається цілими днями. Він затулив вікно пласкою картонкою, намагаючись контролювати день та ніч, але їм однаково вдається просочитися до нашої кімнати. За картонкою колись був сад, а за садом – верескові болота. Ставало дедалі важче вірити, що ті місця, дикі та суворі, досі існують. У торф’яному мерехтінні видно було двометрову Зону між нашими ліжками, яку ми з Євою знали краще за всіх. Багато місяців ми прокладали маршрут одна до одної і вже знали, як перебратися через пагорби пластикових пакетів, набитих вже ніхто й не пам’ятає чим. Ми знали також і те, що для переходу через Тарілчані болота, почорнілі, застиглі, майже висохлі, знадобиться пластикова виделка. Ми обговорювали найкращий спосіб подолати Піки Поліестеру, уникнувши при цьому найгіршого бруду, – піти назустріч стихії гірськими стежками чи пірнути в тунелі гнилі, хай би що там на нас чекало.

Тієї ночі я знову впісялася. Я натягнула носочки, поворушила гомілками, посмикала ногами, як плавчиня, так само як і щоранку протягом кількох останніх місяців. Двох. Чи, може, трьох. Я звернулася до кімнати з тими самими словами, з якими звернулася б до першої людини, опинившись на свободі: «Мене звуть Александра Ґрейсі. Мені п’ятнадцять років. Мені треба, щоб ви викликали поліцію». Потім, як і щоранку, я озирнулася до Єви.

Раніше мене приковували обличчям до сестри, тож ми могли постійно бачити одна одну. Тепер же її пристебнули спиною до мене, і нам обом доводилося звиватися, аби зустрітися поглядами. Зате мені було видно її підошви та ноги. Шкіра обтягувала найменші западинки, ніби намагаючись знайти крапельку тепла.

Єва говорила дедалі менше. Я вмовляла її, я кричала на неї, я підбадьорювала її, я співала пісень, які ми чули, коли ще ходили до школи.

– Твоя партія, – вказувала я. – Ти готова? Зараз буде твоя черга.

Нічого не працювало. Тепер, замість навчати її цифр, я повторювала їх для себе. В темряві розповідала їй історії й не чула ані сміху, ані питань, ані подиву. Була лишень тиша Зони, крізь яку до мене долинало поверхневе дихання сестри.

– Єво, – сказала я. – Сьогодні, Єво. Час настав.

Коли я поверталася машиною до міста, лише почало сутеніти. Між деревами та на полях лежало густе золотаве світло, але поміж фермерських будинків у селищах уже запала темрява. Я розмірковувала, чи не вирушити в нічну подорож, аби на ранок дістатися Лондона. Через джетлаг краєвиди здавалися мені болісно-яскравими. Ні, я, певно, засну за кермом десь у Мідлендсі – не надто блискуча ідея. Я зупинилася на придорожній парковці і зняла номер у готелі Манчестера, де були вільні місця й кондиціонер.

У перший поганий рік ми тільки й говорили що про втечу. То було в Період Мотузок – тоді нас прив’язували лише вночі, та й то дбайливо, чимось м’яким. Ми з Євою спали в одному ліжку – за одну руку нас припинали до каркаса, іншими ми трималися. Батько й мати були поряд цілий день, але в нас іще були уроки (багато біблійних студій і сумнівна світова історія), фізичні вправи (біг на подвір’ї в майках і шортах; одного разу через кропиву, що росла за нашим будинком, перелізли діти з Голлоуфілда, аби поглипати й пореготати з нас) та їжа (хліб і вода, у гарні дні) без жодних обмежень руху. Наш відомий родинний портрет зробили якраз наприкінці цього періоду – до того як почався Період Ланцюгів, коли ми, навіть за стандартами наших батьків, вже не мали належного для фотозйомки вигляду.