Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

— Ви менi давайте оттого й того, по скiльки там, та платiть чинш за землю, а там — живiть собi, як самi знаєте! Менi з вами не жити: моє мiсце в столицi... Що слiд, оддавайте Лейбi: вiн у мене на хазяйствi зостанеться...

— Служилем ясновельможному пану, — увернув Лейба, перегинаючись, — з малих лят i бенде слуясщь до коньца моего жиця.

— Вєм, Лейбо, вємi ти єстесь шляхетни жид, — одказав генерал.

— Так пристаєте? — обернувся знову до громади.

— Щоб ми платили за свою землю?.. Щоб ми давали... За вiщо?! Нi зроду-вiку! — закричала громада.

— Як знаєте... Коли не хочете платити, я вас пожену на панщину... Даю вам день — подумати: щ6 для вас зручнiше... Чуєте? Пiслязавтрього щоб я знав!

Та й поїхав собi. На цвинтарi пiднявся гвалт ще бiльший... Усi викрикували, що покидають... З тим i розiйшлися.

Правда, деякi, гарячiшi — душ, може, з десять — позабирали торби на плечi та й потягли шукати вiльної сторони... А решта — зосталася. Куди його? як його? Воно б то й тягу дати, п’ятами накивати, — та як глянуть вони на свої хати, садочками закрашенi, на свої засiянi поля, що зеленiють навкруги села; як згадають, як бiля них, мов бiля дитини, свої руки ходили; як здумають, прощатись з старим гнiздом, де, мовляв, i вилупився й вигодувався, зрiс i посивiв, — з батькiвськими могилами... Шкода їм стане рiдної сторони; страшно невiдомої, темної, як нiч, будущини... Та й зосталися — до слушного часу!!

Приїздить генерал.

— А що? як?

— Та ми вже вам, пане, дамо, чого треба, — тiльки не зачiпайте нас!

— Добре, хлопцi! добре! Так би давно... Покiрливе телятко двi матки ссе. От вам на могорич! — Вийняв золотого, подав крайньому.

Лейба крутився коло пана, не знав, з якого боку пiдступити. Генерал помiтив.

— Що тобi, Лейбо, треба? — питає.

— Hex ясновельможни пан бендзе ласкав, — жеби хлопi нє едней горальнi нє будовалi, нє теж жадней карчми не тржималi!

— Та ще, слухайте — ось що. Щоб нiхто з вас бiльше нi горiлки не курив, нi шинкував! Ви мої — й шинок буде мiй. Ось вам Лейба й горiлки накурить.

Пiщани почухали потилицi. Вони догадалися, що це тiльки почалось — ось що!!!

Попрощався генерал з ними. Сiдаючи у вiзок, гукнув: «Глядiть... бережiть менi Лейбу!» Та тiльки його пiщани й бачили.

Лейба зостався на хазяйствi. Через мiсяць прикотила в Пiски велика-велика буда, — пiщани зроду такої не бачили; а в тiй будi — Лейбова жiнка й жиденят з десятеро, одно одного менше... Генерал одiбрав Лейбi, на край села, гуляще мiсце; за лiто зоп’яв Лейба на високих стовпах будиночок — i став шинкувати.

Пiшло все по-старому та по-давньому. Козаки й генераловi жили собi в миру, спокiйно, тихо; орали землю, засiвали, жали, косили, молотили; збирали добро, худобу; дiток плодили, — рiд ширили... Прийшло в Пiски ще кiлька душ захожих, та й оселилось мiж селянами. Генераловi давали Лейбi, — чи то пак, генераловi — одсипного трохи, платили невеликий чинш, та самi собi й порядкували, як знали.

Звикли пiщани до Лейби. Привик Лейба до пiщан. Стали вони до Лейби в шинок ходити — могоричу пити. Козачi шинки обминали, бо в Лейби горiлка дешевша... Став Лейба нужний чоловiк на селi!

I Лейбi — нiвроку! З довгополого, засмальцьованого, демикотонового балахону убрався Лейба в чорний ластиковий; i Сурка Лейбова ходила не такою зайолзаною, як приїхала; i Лейбовi дiти — не такi миршавi та шолудивi... Є в Лейби — не знать де вiн i взяв її — i коза з козенятком; бiля Лейбової корови ходить уже наймичка Гапка; завiв Лейба й пару шкапiйок... Зажив Лейба з пiщанами... сказав би, — як у Христа за пазухою, — коли б Лейба у Христа вiрив... А то Лейба-«невiра»; Лейбовi предки над Христом знущались... Було iнодi за те Лейбi, як пiдоп’ють пiщани! Та не так Лейбi, як Лейбовим дiтям... Не раз гвалтував Лейба, що хлопцi його дiтям повиривали пейсики, понамазували салом губи, що — аби де встрiли, — зараз i насядуть, як шулiка курчат! Та сiлькiсь! Пейсики знову одростали, сало на губах обмивала Сурка, жиденята росли, гладшали, стали аж вилискуватись, як ситi поросята, котрими їх дражнили хлопцi... Гаразд Лейбi!

Непогано й пiщанам. Пiски пiднялися, розкоренилися, розрослися. Весело кидались у вiчi серед широкополого степу квiтучi огороди з вишневими садочками. Чорнi, понурi землянки час од часу все злазили. Натомiсть, помiж зеленою гущавиною колючих груш, плакучих верб, темно-зеленої вишнини, бiлiли чепурнi мазанки, з трьома вiкнами, з пiдведеною червоною глиною призьбою, всерединi — з присiнками, з хижею, а часом, i з кiмнатою. I тини скрiзь калачиком позаплетенi, де-где й з острiшком; i ворота — там i там дощанi; а коло ворiт, мов сторожi, виглядали на шлях довгошиї журавлi...