Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

— I порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свiй свого у неволю правторить... Старшина козацтво унiвець повернула... Усi землi посiла... Не, даром у пiснi спiвають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справляють... Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у нашому козацькому краї! Усi рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра — я! А землi — скiльки хоч... Ори, сiй, жни, де любiшу мiсцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! немає добра... немає — та вже, мабуть, його нiколи й не буде! — додасть, як гвiздком приб’є, та й замовкне.

Люди слухають, похнюпившись. Iншi — потилицю скребуть...

Трохи згодом, оддихавши, Мирiн знову розчинає: — З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть її, здоровi, поки ще цiла... поки не здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо — чуже лихо! Немає єдностi — чорт має й волi! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву...

От би — так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!..

Отак не раз i не два вигукує було, розпалившись, п’яненький Мирiн своїм сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято.

Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ладу не було, а були — тiльки бучi, колотнеча та сваволя.

— Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?

— А тепер? а тепер?? — кричить Мирiн.

— А тепер — що? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... У нас i хлiб є, й скотинка прибуває, й захист безпечний... Живемо, як i люди!

— Живете? — кричить Мирiн. — Нидiєте, а не живете! цвiтете... Та постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що ведмедiвцям! Попомнуть i вам боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите... Видно вже, вiдкiль вiтер вiє...

— Поки хвалько нахвалиться — будько набудеться!

— Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! — закричить на остатку Мирiн та й затихне...

Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вiльних Пiсок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а найбiльше панiв. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан полковник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi вибивала; як по цiлому тижню в колодках морила сердешних дiвчат; як їм коси рiзала, голову дьогтем мазала й пiр’ям натикала; як нiхто нi женився, нi замiж не йшов, не заплативши куницi...

— Та воно й правду каже дядько Мирiн, — процiдить хто-небудь крiзь зуби. — Воно б то й викосити... та нiкому!

Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар — мовчить. Видно тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi, з-пiд густих брiв, блискав блискавка...

Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, другi прокленуть тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на завтра — i тi, й другi знову за щоденну хлiборобську працю.

— Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманiв не зайняли, то тепер — байдуже!

I порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощує, пiдмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Пiски — i багатiють... Не вряди-годи — дивись: нi вiдсiль, нi вiдтiль, та й вирветься який захожий: або з нової Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра турецька, земля бусурманська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв — та все на вiльнi степи, все на вiльнi степи... Зопне курiнь, викопає землянку, вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка по землянцi, мазанка по мазанцi — з невеличких хутiрцiв набралося хаток на цiле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибi запорожцям, i церков своя... Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати.

Уже Iвасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй — час би вже i про жiнку подумати. Так же батько — не хоче про невiстку й слухати. «Молодий ще!» було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невiстку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губiв!» Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нагадувати) та й каже:

— Нiчого вже тепер дожидати... Годi! Не так уже поцвiло все — хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хлiборобське господарство... Пора й синовi хазяїном стати... Час йому пошукати дружини — своє кубло звисти!