Панас Мирный - День на пастiвнику

Грицьку про-о-оклятий! Грицьку ка-а-аторж-ний! Гри-и-ицьку! — гукав одного лiтнього погожого ранку невеличкий хлопчик лiт дев'яти, стоячи на високiй буртi, кругом укритiй молодою i зеленою, як рута, травою.

Сонце пiднялось вже височенько i, гаряче, iскристе, обливало i бурту, i хлопчика, i кругом широке поле сво©м огнистим свiтом; горiла молода трава на буртi зеленим огнем; неопавша роса свiтила i вiдбивала дорогим самоцвiтним камiнням. Одежа хлопчика — лихi вибiйчанi штанцi, засуканi аж до колiн, латана сорочка i на головi з передраним козирком картуз — пiд тим свiтом теряли свою злиденнiсть, неохайнiсть, — i латки i дiрки вiдбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справдi чудовна: з бурти, мов з високо© гори, видно було на праву руч мiсто. Церкви пiдняли високо угору сво© круглi голови, сяли у прозорому повiтрi золотими банями, зеленiли ©х залiзнi покрiвлi, моз травою вкритi, бiлiли бiлi боки, мов з крейди виструганi; помiж церквами хати, людськi огороди тонули в гущавинi темно-зелених садкiв. Он i рiчка блищала, звиваючись змiтуману з себе, а через рiчку перекинувся мiст — тонкий, узорчатий, мов з волосенi виплетений. Тута ж, недалеко вiд бурти, мов крiпость перед мiстом, висока кам'яна стiна обвивала кругом великий розкiшний садок, здоровенную пустку-будинок — Ратiрозiслався степ, рiвний, як долоня, широкий i довгий-безкра©й, тонув у сво©й просторiй просторостi, у сво©й зеленiй травi, спершу аж темно-зелений, а чим далi — блiдiший, голубiший, поки не сходився з краблакитного неба, де, здавалось, вiн загнувся угору i пiшов уже попiд небом. Серед його хвилi хвилями золотого сонячного свiту так i ходять, так i переливаються, то здiймаючись угору, то опадаючи униз; над ними сотнi срiбноголосих жайворонкiв непримiтне в'ються, i ©х весела i радiсна пiсня дзвенить, розходиться, розсипабринить-спiваприще свiтом, стрiляжару, — невiдомий коваль невiдомим мiхом роздув те величне та чудовне огнище свiту! Гарно усюди, красиво так, — не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися вилiз хлопчик на самий вершок високо© бурти, по боках котро©, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат i двотелят, — байдуже йому було i про ©х. Вiн вилiз, щоб з високостi пiдглядiти, де заховалися Грицько та Василь, — його рiдний i двоюрiдний брати, з котрими вiн ще до сходу сонця вигнав ту худiбчину пастись. Хлоп'ята, поснiдавши i щоб чим-то згаяти, то згаяти час, задумали гратись у пiжмурки. Першому випало жмуритись Грицьковi, — старшому вiд його братовi.

Бистроокий, вiн зразу пiдглядiв Iвася, що приткнувся за буртою у балочцi пiд широкою лопушиною.

— Вилазь, вилазь, Iвасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! — кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Iвасевi жмуритись. Не вспiв вiн очi закрити, як Грицько крикнув: "Уже!" Iвась кинувсь шукати. Оббiг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усi бур'яни — нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Iвась кинувсь за Василем. Вiн бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратi — Я знаю, вiн у ровi мiж шипшиною засiв, — промовив сам до себе Iвась i ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рiв, свистав, гукав, — i тiльки його дзвiнкий голос лунав мiж гущавиною високих берестiв та пахучих лип, що спускали сво© широкi гiлки по бiлiй стiнi у рiв, мов подавали кому руку або намiрялись досягти до шипшини, що, так красно цвiтучи, поросла по окопу, — Василь не окликався, не одгукувався. Досада розбирала Iвася, як його так зразу наглядiли, а вiн аж ухоркався, шукаючи, а й досi нiкого не знайшов.

Повернув вiн знову до бурти. Дорогою, мов з-пiд землi, донеслося до його Грицькове "ку-ку!". Вiн разiв з п'ять оббiг кругом не© — нема нiгде.

А його голос вiн чув. I так виразно гукнув "ку-ку!.." Ось знову гука — Ага! ти у балочцi, — радiсно скрикнув Iвась i побiг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся — немайого пройма — Нехай вам бiс! — промовив вiн i вилiз на шпелень бурти. — Звiдти так видно кругом, — уже хтось десь та виткнеться.- I от вiн дивиться, розглядаможе, де замаячить постать або Грицькова, або Василева… Теля бекнуло, i слiдом за його беканням почулося втрет — Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! — зарепетував ото Iвась, теряючи надiю знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя, — той далеко пiшов ховатись, — а Грицько — Грицько тут десь, — вiн тiльки закрив очi, а той i гукаа от не знайде нiяк. Нiгде б так i затулитись, немазахистiв, а ото не знайде!