Панас Мирный - День на пастiвнику

— Хай же вам iрод, — рiшив Iвась i, забачивши на травi проти сонця червоненьку комашину, присiв до не©. Комашина, почувши на собi чужий погляд, заворушилася, поморгала невеличкими усиками i затихла. Зразу Iвась забув i свою досаду, i сво© жмурки.

— I ч, хитра яка! — промовив вiн, ухопивши комашину у руки, i, положивши на долоню, почав дратувати ©© травиною.

Комашина не заворушилася, задравши угору чорнi нiжки, вона лежала, мов нежива. Що не робив ©й Iвась — i перекидав, i ворочав, — нежива та й годi.

— Пiдожди ж! — промовив вiн, лiг на буртi, одставив геть вiд себе руку i терпляче дожидав, коли комашина заворушиться.

Час не стояв; сонце пiдпливало все вище та вище, не грiло вже, а почало допiкати. Жайворонки затихли у степу; з Ратiголоси, кропив'янки розкидали свобелькотали на увесь садок, горлицi жалiбно туркотали у бузку, сороки скреготали, стрибаючи по стiнi i махаючи сво©ми чорними хвостами, а там, серед самого саду, у зеленiй гущавинi непролазних кущiв розлягалися соловейки. Скiльки ©х! i як вони голосно щебетали!

Iвасевi про все те було байдуже; вiн не тiльки не дослухався до того, вiн не примiчав i того, як немилосердно сонце пекло-палило. У його своя iграшка, своя забава, — ця хитра червона комашина хоч би усиками моргнула, нiжкою повела, — хоч убий!

— Бач, ти граГрицько.

Хто б не глянув на його — зразу одгадав, що то рiдний брат сто©ть перед Iвасем: однакове чорне волосся, однаковий з горбочком нiс, чорнi, як терен, очi, загорiле довгобразе лице. Тiльки вищий Грицько, бо двома роками старший вiд брата.

— Що ти тут робиш? — спитав вiн, присiдаючи на травi.

— Бач, комашина! — вiдказав той, простягаючи руку.

— То сонечко! — угадав Грицько.

— Сонечко? — скрикнув Iвась i почав вигукувати:

Сонечко, сонечко!

Виглянь у вiконечко, Бо татари iдуть, Тебе зарiжуть, Тво©х дiток заберуть!

Грицько пiддержав брата, i обидва закричали, Грицько товще, Iвась тонше:

— Сонечко, сонечко!..

Овечата, зачувши голоси сво©х пастушкiв, задеренчали; руденьке телятко бекнуло; чорненький бiлоголовий бичок задрочився: задравши хвiст угору i опустивши голову униз, вiн пiшов вподовж поля вистрибом-вистрибом!

— Дивись, дивись, що бичок робить! — скрикнув Грицько. Iвась озирнувся, i обидва зареготались.

Бичок, мов образившись вiд ©х реготу, як вiтер, попер вподовж поля.

— Бицю, бицю! — гукнув Грицько, схопившись, i майнув навздогiн. Iвась, стуливши руку, щоб комашина не випала, собi, як опечений, подрав навперейми.

Той бичок, з-пiд Чорнушки, корови, був любимець Iвасiв. Вiн його сам доглядав, напував, чистив, а часом, одiрвавши вiд свого рота шматок хлiба, давав йому. Як тiльки знайшовся вiн, мати припоручила його Iвасевi. "Це ж уже твiй бичок буде",сказала вона. Iвась тодi з радощiв аж пiдстрибнув i так коло його ходив, що нiкого i близько не пiдпускав. Недаром вiн i тепер, як опечений, схопився. Не дай, господи, забiжить вiн до Пилипенка в траву! Не дай, господи, його спiймають там!

— Переймай, переймай, — чимдуж кричав Iвась на брата, а сам — землi пiд ногами не чув, як той вiтер, мчавсь.

Грицько таки забiг вперед. Бичок став i, мотаючи головою, грiзно дививсь на його.

— Бицю! бицю! — кликав той.

Бичок товсто загув, мов сердито гримнув: не лiзь! — i наставив молодi рiжки.

— Бицю! — роздався коло бичка голос Iвасiв.

Бичок повернув голову.

— Бицю, бичушка! — розлягався Iвась i вхопив за нашийник з каблучки. Чого ти, дурню, тiкав? Тебе вкусило що? Укусило мого бичка? — допитувавсь Iвась, гладячи його i по мордi, i по спинi, i пiд черевом. Бичок покiрно стояв, струшуючи шкурою, i знай поривався лизнути Iвасеву руку.

— Бе-е-е! — зично скрикнув, пiдокравшись ззаду, Грицько.

Як стрiль стрiльнула, — бичок зiрвавсь з мiсця…

Гаразд ще, що Iвась не випустив каблучки з рук а то б тiльки й бачили бичка. Тепер вони разом бiгли: бичок, вистрибуючи, уперед, Iвась, задержуючи його, — за ним. Ззаду Грицько розлягався з реготу.

Насилу Iвась спинив бичка i зараз почав лаяти брата.

— Регочеться! Гарно, не бiйсь! Тiлько вiзьму та на твоi сяду! — грозивсь Iвась, червонiючи.

— Ану по©дь! — казав Грицько.

— А що ти менi зробиш? Вiзьму — сяду та й по©ду! — i намiрявся вже кинути бичка.

— Всю морду тобi поб'ю, — перебiгаючи навперейми, гукнув у свою чергу Грицько.

— А я батьковi похвалюся.

— Хвались! А я все-таки тобi морду поб'ю.

— Морду? Який голiнний до морди! Я ж тебе не займав?

— А я тебе займаю? — питав Грицько.

— Так бичка займав.

— Ти б дякував, дурню, що я його перейняв, а то б якраз був у Пилипенка в травi,виправлявся Грицько.