Панас Мирный - День на пастiвнику

Iвась, у котрого голова ще горiла i серце так дуже кидалось вiд страшних Грицькових переказiв, тихо почав пiдводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь — одно лежав, одно дивився на Ратi — Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! — сказав Грицько.

Василь глибоко зiтхнув.

— Ох! Хiба уже я не доживу до того… — промовив.

— До чого? — спитав Грицько.

— А Ратi Iвась глянув на Василя — задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усмiхаючись, промовив: "Доживав-ай!"

Хутко хлопцi зiбралися в дорогу. Iвась i Грицько iшли по боках i доглядали овечат, щоб не розбiгались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волiк Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сiрячина нерiвно лежала на плечах, один край ©© волiкся по травi. Василь того не примiчав, вiн нерадiсно волiкся за отарою, немов загубив що або iшов на кару.

Ось уже кiнчилась i толока; сiрiла курявом широка про©жджа дорога, овечата, зiйшовши на не©, зняли хмарою кiптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волiкся.

Ось уже завиднiли i ©х дворища на краю мiста, на Довгоселiвцi. Василь, забачивши ©х, повернувся назад, подивився на Ратiнепроглядною стiною чорнiла вона у сiрому мороцi вечора; ззаду не© горiло i червонiло небо, вiд чого вона здавалася ще чорнiша. Василь прикро подивився, важко i глибоко зiтхнув, повернувся i сердитий, лаючись, почав одрiзняти сво©х овечат.

[1878]