Панас Мирный - День на пастiвнику

Сонце западало, у повiтрi робилося свiжiше; роса виступала на травi, де пройшла вечiрня тiнь: овечата, бички щиро прийнялися щипати вогку траву, за день вони так вижарилися на тому сонцi, — де вже його по такiй спецi пастись, — що надвечiр прийшлося нагонити утеряне за день, i вони ген порозтiкались понад усiм озером. Хлопцi, сидячи на бугорцi, полуднували; вони сидiли лицем до Ратiздоровенного садка, прикритого зверху сонячним сягущавини доносилося нестямне щебетання соловейкiв.

— Та й солов'© у РатiIвась.

— А вже до гаспида! — додав Грицько…

— Чого там тiльки нема — Там, кажуть, й райськi яблучка — Мати розказуагрус, порiчки, виноград, — отакими кетягами так i висить! А груш тих, а ягiд усяких, а яблук?

— Брат ти мiй! — скрикнув Грицько. — Що, коли б я там був? — i його очi загорiлися.

— А що, якби тобi, Грицьку, узяв та й вiддав усе оте дворище? Що б ти робив? — спитав трохи перегодом Iвась.

— Я б тодi паном дiло зажив. Та де б тобi, — бiльше б пана був, до царя рiвнявся. Усе б у садку i сидiв та овоч ©в.

— А я не так би зробив, — одказав Iвась. — Я б перевiв туди i батька, i матiр, тебе, узяв би Василя i Галю узяв би. Жили б ми там укупi, розкошували разом.

— А ти, Василю, що зробив би? — спитав Грицько.

Василь мовчав i дивився на Ратiкiшка упиназрачках, горить-тлiпроглинув, коли б сила!

— Чи правда, Василю, не розказувала тобi мати, — не дождавши одказу, почав знову Грицько, там, кажуть, за старого князя людей живцем у землю ховали, i тепер тi люди у глуху нiч устають, блукають по садку, по двору, все шукають могили покiйного пана?

Василь мовчав.

— Нащо ж ©© шукати, коли вiн там же пiд каплицею похований, — одказав Iвась.

— То ж то й ©м не можна увiйти, а знадвору не досягнуть.

— А якби досягли? — спитав Iвась.

— То б рознесли на шматочки!

У Iвася мороз поза спиною пробiг, в очах боязнь засвiтила. Грицько замовчав, вiн ждав одказу вiд Василя, а той, лежачи животом на землi i пiдперши голову руками, — i не змельне — все дивиться на Ратi — Василю! — обiзвав його Грицько.

— Га?

— Ти не чув? — i вiн знову його перепитав.

— Нi, не розказувала, — одказав понуро Василь.

— Може, воно й брехня, а чого люди не накажуть, — почав знову Грицько. Розказують, що покiйний пан дiтей не любив. Люди ховалися з дiтьми по льохах та по погребах, бо, як побачить або зачусобакам вiддати.

— Як, живе? — скрикнув Iвась.

— Нi, зварять у казанi з кашею та й вiддадуть.

Iвась аж затрусився, так йому стало страшно.

— У його не такi, як у нас, собаки були, а хорти. А то, кажуть, не хорти, а справжнi куцьки. Там для ©х i комори здоровеннi були вiдбудованi.

У тих коморах вони й жили. Ото для ©х i ©сти варили, i все тiльки на нiч.

Щовечора отакi казани кашi наварять та й поставлять, а до свiта вони й порожнi.

— Так вiн i з чортами знався? — спитав Iвась.

— Авжеж. Де б вiн того й багатства набрав? Спершу вiн, кажуть, був бiдний, а то зразу розжився. Не як i розжився, як вони нанесли йому за те, що душу свою ©м одписав. Розказують, що на паску, саме як люди у утренi стоять, то вони аж дмуться та пруть цiлими тачками грошi, — однi золотi, другi срiбнi, третi мiднi. Отакi ворохи понасипають! Грошi тi лежали, либонь, у льохах пiд будинком. I як умер старий та пiшли шукати, аж там замiсть грошей в одному кутку цегла, у другому — череп'я, а в третьому — кiнськi кiзяки. А як несли ховати тiло, то пiднявся такий страшний вiтер, що люди не змогли i нести, постановили труну на землi. I як постановили, як лусне щось, мов з гармати випалило, а з труни так вихор i пiднявся стовпом угору, як сажа, чорний. I як пройшов той вихор та обдивилися люди, аж у пана так живiт i репнув. Ото, кажуть, чорти його душу брали до себе.

Грицько замовк, i всi мовчали. Сонце все нижче та нижче спускалося, пронизуючи червоним свiтом тихе повiтря, понад землею простяглася довга тiнь. Ратi — Ох-хо-хо! — не скоро, не скоро промовив Iвась, — що то колись тут було, а тепер, — пустка пустинею.

— Воно отак уже довiку буде, — одказав Грицько. — Це мiсце закляв старий князь, i нiхто його посiсти не зможе, а хiба тiльки оддасть чортовi душу, то тодi посяде. I тодi, кажуть, усе знову вернеться, як i було, i цегелля тi, i череп'я, i кiзяки так й обернуться знову у грошi…

Грицько замовк; у Iвася мороз ходив поза спиною, i вiн боязко струшувався, а Василь аж дух зата©в, та все дивиться на Ратi Свiт закрутився, заiскрився i зразу згас, — то сонце посунуло за гору.

Темна тiнь знялася, розiслалася над землею; Ратiчорна, однi верхiв'я високого дерева ще горiли; то послiднпромiння iскрило поверх його. Ось i воно знялося угору; всюди зробилося темно, тiлько небо, де сiло сонце, мов далека пожежа, горiло-палало. З мiста доносився глухий клекiт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болотi, засвистали черепахи у сазi, а солов'© — як не розiрвуться в Ратi — Сонце сiло — час додому, — сказав Грицько.- Iване! Завертай овечат.