Панас Мирный - День на пастiвнику

— Ратiчудну i дивну затiю.

I як умер старий, то довго жалкували, що не буде вже нiколи для ©х нiяко© забавки. Справдi, з старим умерла i його Ратiжили, один по одному розтеклися-розбрелися, розносячи по всiх усюдинах кревнi сльози та гiркi жалiбницi, — чого ©м сто©ли пановi затi©, що вони там терпiли, як бiдували. Зостався один сторож Грицько, старий-старий, аж зiгнувся, борода бiла, як молоко, по колiна. Та й того вряди-годи побачиш: удень його зовсiм не видно, хiба уночi почуглухо дзвонить у чавунну дошку, вiщуючи про давню славу свого двору, про колишнюю розкiш-багатство. Старий i досi не стеряв вiри, що та слава знову вернеться, знову настане, от тiльки при©де молодий панич з столицi. Роки минали, панича не було. Широкий рiв без пiддержки сам собою засипався-осувався, вода висихала, i от тепер, де колись човни плавали, там лопушина розпустила сво© широкi листи, i хiба тiльки уночi кумкання жаб нагадувало, що там колись була вода.

З при©зду стiна трiснула, сипалася, бiйницi попадали i пушок не видно, сховалися пiд сво©ми ру©нами; мiцнi залiзнi штаби, що держали глуху браму, iржа про©ла, зламалися, брама лежала долi, нiхто ©© не пiднiмав, i в роззявленi завжди ворота видно було, як колись чистий двiр зарiс бур'яном, як самий палац опустився. Дверi його були наглухо забитi: шибки у вiкнах, та й то з половини, поцвiли, заплiснявiли — i жалiбно вiтер свистав у ©х чорнi пробо©ни; колись зелена залiзна покрiвля злущилася, iржею, мов кров'ю, покрилася, бурею задрало один рiг угору, нiкому було те полагодити, вiльно вiтер гуляв по всiй оселi, дощ лив у дiрку: стiна трiснула, розiйшлася, балки пiдгнивали-падали, димарi наполовину стримiли, — мов калiка-старець, визирав той палац з-за бур'яну. А вiд кухонь, вiд сара©в, вiд людських хат, — мало чого було видно; i дерево, i глина, i цегла позлазилися вкупу i виглядали страшною ру©ною.

Одна тiльки каплиця, пiд котрою сховали пана, веселенько визирала свогострою головою, на невеликiй баньцi ©© блищав невеличкий золотий хрестик; у сонячний день вiн свiтив серед ру©н двору, мов зоря серед чорних хмар…

Та ще садок на волi розрiсся, мов лiс. Колись невеличкi замлiлi дубки, кленки, бересточки, липи тепер визирали такими здоровенними, такими пишними велетнями, гордо, аж пiд хмарами, похитуючи сво©ми чубатими головами; помiж ними пустилося молоднику — як конопель, на доброму пiдметi. То було не в родючiй половинi саду, а в родючiй… дивнi заморськi яблунi, кримськi грушi повимерзали, повсихали, замiсть ©х пустилися такi цвьохкi, такi розхилястi дички! Кущова рослина: порiчки, агрус — розпросторилася, розширилася, мiшаючись з глухою i жалкою кропивою; сизий бузок, котрим обсадженi були стежки, перелiз на ©х гладеньке мiсце i вiльно рiс собi там, де ходили людськi ноги; хмiль, березка чiплялись за його тонкi гiлки, лiзли угору, спускалися униз, уростали у землю i знову пiднiмалися вгору, — непролазною сiткою оповивали його. Бузина, котру так не любив старий князь i велiв з корнем викорчувати, де й набралася, — висока та розкiшна поросла. Все казало, що тут не доглядувалося людське око, не ходила чоловiка рука; все, почувши волю, i росло на волi. Улiтку стiльки було тут птицi i яко© тiлько не було? Солов'© сотнями щебетали, зозулi, iволги, ракшi, горлицi, а горобцiв? Тi i зимою, коли над сим глухим, пустельним мiсцем жалiбно гула одна буря, крутячи страшного веремiя i закидаючи усе снiгом, — тi i зимою хмарами носилися i несамовито цвiрiнькали… Та-ка-то стала тепер ся Ратi Брати пiшли в обхiд понад ровом. Iвась на лiву руч, Грицько — на праву.

Швидкий Iвась, нетерплячий, не забарився дiйти до кiнця, звiдки рiв круто повертав поза стiною. Зайшовши за не©,- зразу терялась з очей бурта. Iвась подумав, що як вiн скридроковиця, — якраз забiжить у Пилипенкову траву.

— Не йду далi! — рiшив вiн, вилiз на окiп, подивився вподовж рову й повернув назад. Та й добре зробив, бо з противного краю Грицько махав на його рукою. Сюди мов, сюди мерщiй бiжи!

Iвась, як вiтер, понiсся назад.

— Цить… На окопi он там сидить, спустивши ноги у рiв; у чомусь довба З-за густо© чорнобилi справдi замаячила спина. Хлопцi, доплазувавши близенько, стали, зглянулись один з одним i, пiдвiвшись на ноги, в один голос скрикнули:

— Тю-у-у!

Хоч би тобi стрепенувся Василь! Тiльки повагом повернув голову, якось призро глянув на хлопцiв, одвернувсь i знову над чимсь пригнувсь.

— Що то ти робиш? — спитав Грицько, забiгаючи уперед.

Перед Василем на травi лежала розпанахана на двовиглядали з-пiд ©© шкури невеличкi хрящики-кiсточки, скрученi нiжки одстовбурчились геть i казали, що непокiйна смерть спостигла ©©. Василь у лiвiй руцi держав хвостик, а в правiй блищав невеличкий ножик у бiлих черемушках, який завжди можна бачити в школярiв i на котрий не раз зарились i Грицько, i Iвась, i другi хлопцi з ©х вулицi.