Панас Мирный - День на пастiвнику

Так Грицько i не переховав торби, тiльки кинув на сонцi у травi та й побiг до брата.

Сонце стояло якраз над головою; не грiло — палило; польовий вiтер такий сухий, гарячий. Овечата ледве сновигали по травi, шукаючи тiнi, i, не знаходячи, жалiбно деренчали, голови ©х хилилися, боки ходором ходили; чорний бичок, лупаючи очима, де стояв, там i лiг, руденьке телятко бекало, мов жалiлося; та й душно ж як! Справдi було душно, аж варко, так душно.

Нiгде було заховатися, нiгде голову приткнути у тiнь, бо й тiнi не було, сонце стояло якраз над головою. Степ мов палав пiд тим свiтом, зв'ялена трава хилилася додолу, нiгде нi птичого гласу, нiякого гуку не чутно, хiба де здалека донесеться, як хававкне перепел, ударить раз-удруге та й замовкне. I в Ратiдруге полетiло за здобиччю, одна тiльки бездомна птиця — зозуля, перелiтаючи з деревини на деревину, сумно кувала.

Брати, пообiдавши свобичка, — Грицько так-таки i не схотiв гнати до водопою Василевого товару, повкладалися прямо на травi, на сонцi, ©х запечена шкура казала, що не первина ©м лежати при такiй спецi. Тепер вони тiлько трохи набiк поодвертали голови, сонце догрiвало найбiльше у спину. Iвась зразу заснув.

Грицьковi ж не спалося; йому хотiлося дiждатися того часу, коли вернеться Василь i почне ©сти: чи справдi вiн буде тим ножиком, що рiзав ящiрку, рiзати i хлiб. Для сього разу вiн i нове прозвище пригадав Василевi: ящучур! "I знайомим хлопцям розкажу, щоб i вони так його дражнили, — думав вiн, — я йому не сим, то другим вiддячу!"

Нi з ким вiн нiколи так не ворогував, як з Василем, i Василь не любив Грицька; брати двоюрiднi — вони жили гiрше чужих, гризлися, як кiшка з собакою. Аби що запримiтив Грицько за Василем, — зараз i вибива йому очi, на глузд пiднiматiльки все стиха, крадькома, як кiшка, мов i не вiн, то кийок мережаний поламаi боки накладе Грицьковi. Така спiрка, така ворожнеча нiколи мiж ними не втихаГрицькове серце, i вiн тiльки дожида случаю оддячити, дожида Василя.

Йому не довго довелося дожидати. Широка розвалькувата постать Василева замаячила, чимчикуючи вiд Ратiмов гарбуз, мiцно сидiла на короткiй ши©, кругле, широке лице лиснiло вiд поту; сiрi очi бистро бiгали. Ось вiн уже наближалежить Грицько. Ступiнь-другий… i високо стриба — Тобi не можна обiйти! — обiзвавсь Грицько, пiднявши голову.

— Чого ж ти лiг на дорозi? — вiдказав Василь i прямо почвалав до торби.

Тута ж коло не© опустився вiн на траву, витяг хлiб, тараню i почав трощити. Вiн не чистив таранi, як Iвась, а з цiло© кусав шматки, випльовуючи луску з рота.

— I ч, проклятi! Положили торбу якраз на сонцi — хлiб на сухар зiсохся!

— сказав вiн, витяг ножик з кишенi i, як штрикав ящiрку, почав штрикати та колоти хлiб.

Грицько крадькома поглядав на його i про себе реготавсь. "Хоч би подавився, ящучур!" — подумав.

Василь, поколовши хлiб, глитав його, як iндик зерно.

— Чи вже напували? — спитав вiн, попо©вши i вмощуючись на торбi лягати.

— Сво©х напували, — повагом одказав Грицько.

— А мо©х? — скочивши, мов ужалений, скрикнув Василь.

— Сам де був? Ящiрок поров? — у©дливо спитав Грицько.

Хвилину Василь постояв, це зразу — прискочив до Йвася, що, розплатавшись на травi проти сонця, спав, як убитий, i штовхнув його у бiк ногою.

— Iване! Чому ти не напував товару? — скрикнув вiн.

Iвась спросоння не розiбрав нiчого, пiдвiвся, сiв i, лупаючи, дивився на Василя сонними та мутними очима.

— Навiщо ти його будиш? Нащо займамiсця й пiдбiгаючи до Василя.

— А тво — Дуля тобi в нос! — скрикнув Грицько. — Тiльки менi його займи — то дивись! — вiн показав йому кулака.

Iвась, полупавши очима i поскрiбши у потилицi, знову лiг i зразу заснув.

— Не дуже лиш носися з сво©ми кулаками, бо поодбиваю! — сказав, одходячи, Василь.

— Хто, ти? — кричить Грицько.

— Я! — одрубав Василь.

Грицько погнався, Василь потяг навдьори. Грицько став, плюнув i, вернувшись на мiсце, лiг. Вiн удовольнився, — Василь утiк вiд його, злякався! Шкода, що Iвась спить, не бачив. I Грицько радий закрив очi.

Василь, походивши манiвцями, одлучив сво©х овечат, зайняв руденьке телятко i погнав до водопою.

Вiн довго не вертався; уже i Грицько заснув, i Iвась прокинувся, а його все не було. Сонце повернуло з полудня; його косе промiння зробилось ще пекучiще, ще гарячiше; вiтер зовсiм затих: сухе, жовте, аж червоне, повiтря вiддавало горiлим, i в полi здавалось мов серед печi. Iвась, прокинувшись, довго сидiв, чухався, утирався вiд поту, поки трохи прочумавсь. Що йому зразу почулось — це якесь чудне деренчання, мов хто на дудцi грав. Що воно? де воно? Вiн озирнувся, розглядав. Грицько он лежить, спить; овечата розбрелися, скубуть травицю. Чого ж ©х так мало? I руденького теляти немаГрицька.