Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Не вспiли пiщани одуматись, як приїздить сам вельможний у Пiски, — та ще й не сам, а з якимсь жидком — обтiпаним, обсмиканим, у довгополому, зайолженому балахонi, у ярмулцi на головi, у патинках на ногах... Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого бiльше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слiдом — мов пришитий до генеральських хвостикiв...

Генерал прочумав пiщан перший.

— Тепер уже ви не козаки, — сказав вiн, зiбравши громаду. — Годi вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирi послуги сама цариця пожаловала менi Пiски...

— Як це? що це? з якої це речi??. — загула громада, як гуде море перед бурею.

Мирiн одрiзнився од громадян. Виступив з лави, пiдiйшов до генерала.

— То це, — каже, — так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вiльнi степи пора?.. Помагай-бi!.. А хiба там забули, який уговор мали? га?.. забули??

Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидiвська пика з пейсами... Люди поторопiли... Тихо... нiхто нi пари з уст... Генерал чув, як тiпалось серце в Мирона...

А Мирiн проказав ото генераловi та до громадян:

— А що, люди добрi? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже — радьте тепер!

Селяни, як жуки, загули... «Не дiжде! Довiку не дiжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не дiждеш, ляше!!»

Генерал не витерпiв.

— Молчать! — закричав вiн, ще й ногою тупнув. Жуки притихли... Посунулись назад трохи... Мирона не видно... Мирiн пiд шарпанину десь дiвся...

А генерал, мов по командi, викрикує:

— Земля моя!.. i ви мої!.. i все моє!!.

— Брехали твого батька сини, та й ти з ними! — хтось йому зсередини. Як хто приском кинув на вельможного! Пiдскочив до лави, зацiдив по уху переднього, той аж стовбура став; закричав на звощика; пхнув у повозку жида, що вже давно вертiвся коло повозки; вскочив сам — i тiльки курява встала...

Крайнiй пiдвiвся, покректав, пiдняв з землi шапку, почухав за ухом i обiзвався до товариша:

— Оце так!.. Оце поздоровкався!!!

— Чом ти йому зубiв не полiчив? — загомонiли кругом, з усiх бокiв...

— Еге... чом! Коли вiн — бiси його батьковi — не вздрiв звiдкiля i вихопився!..

— Чому ж ти його хоч на повозку не пiдсадив? — жартує хтось зсередини.

— Тому, що за твоєю спиною не ховався! — одказав з обидою крайнiй.

— Зате ж вiн тебе й охрестив, що ти наперед лiзеш!

— Охрестив!!, о-го-го!.. го-о, го-о!.. То справдi — охрестив!.. — регоче громада.

З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник, та й Хрещеник.

— Та буде вам! годi! — гукав чоловiк з чорними усами, а з сивою, як лунь, головою. — Є чого реготатися!.. Кажiть краще: що робити?

Регiт затих. Громада загомонiла:

— Та ми й до Києва... ми й у столицю... ми до самої царицi!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..

Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще...

— Чи не з’їздили б ви. Мироне, в столицю розвiдати... Що це за причепа така звiдтiля вирвалася? — Чи не перепросили б там кого?.

— Щоб я їздив? Щоб я просив?? — закричав Мирiн не своїм голосом. — Та краще я всю свою сiм’ю пiд турка виведу! Легше в бусурманськiй землi зогнити, — нiж у себе дома, в панськiй неволi, пропасти...

Громада пiшла вiд Мирона нi з чим, мiркуючи та сумуючи...

Зажурився й старий сiчовик. Не їсть, не спить... «Син... онуки... своя кров... своє добро... земля... худоба... усе, усе в неволi!..» Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де мiсце знайти!

Коли це — одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранцi, не йде обiдати; не вертає й надвечiр... Де вiн? Де старий сiчовик Мирiн Гудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. — Нiхто нi чув, нi бачив. — Переходить день; минає другий, третiй... як крiзь землю провалився! Марина — плаче. Син — сумує. Невiстка — як з хреста знята. Дiти — i тi притихли, мов їх i в хатi немає...

А генерал тим часом не сидить, заложивши руки, не дожидає, поки пiщанська громада самохiть пiдставить пiд ярмо шию: «Ори, мов, вельможний пане!» Генерал знає, що вола треба добре призвичаїти, щоб, коли скажеш: «ший!» — вiн шию пiдставив... А поки то вiн обходиться, — треба його силою неволити... Генерал своє робить...

То немiчний дбає за силу, а генераловi — що? Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» пiдняли пiщани, як неуважно прийняли царицину милость, обiзвав їх за це бидлом, гадюками, — нєх їх дзябли вiзьмуть!.. А на другий день знову приїхав у Пiски, — та тiльки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, в Пiски вступала москалiв рота. Налетiли на Пiски, як сарана на зелене поле, та й кинулись усе жерти, усе трощити...