Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його русяву головоньку в свої руки, цiлує, милує, i стиха, любим голосом, малює йому картину iншого життя-життя тихого, пахарського побиту: лiтньої працi на своїй добрiй нивi; зимньої лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що одно говоре, друге белькоче, а третє в колисцi мугиче; серед добрих сусiд, що — не дай, боже, хвороби — i одвiдають, i провiдають... не то, що сiчове товариство, котре всюди несе смерть за собою!

Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав їх з бою, а ходив собi по городу або по полю та весело виспiвував.

Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Iвась i воює з нею. А тут мати, увечерi, своїм пестливим голосом нашепче дитинi про любов до всього живого. Iвась кидає — свої боїща та руйнування, любується красою свiтовою, квiтучими рослинами, живлом усяким — пестить козачкiв, сонечко, коникiв, слухає дзвiнку жайворонкову пiсню... Гляне батько на дитину: той Iвась, та не той! — не висипає окопiв, не риє шанцiв, не бере їх боєм...

— А що ж ти, Іване, не береш свого Берестечка? — питає батько.

— Не хочу!

— Чому?

— Мати не велять...

— Чому?

— Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з людьми битись... Треба з ними в миру жити!

— Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать...

Оже важчим здається Iвасевi тихе, люб’язне материне слово, нiж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Iвасевi на шiстнадцятий рiк, то вiн зовсiм покинув iграшки в бої, та став ходити бiля волiв, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцевi за iграшку, а далi — увiйшло в його щоденнi клопоти, близько припало до серця. Став вiн уже бiльше нудьгувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл захворiє, — нiж од приповiстки батькової за татарський набiг мати радiла. Та й батько — не то, щоб легко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в синовi лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того... Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рiвностi — не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, — позадирала тепер голови вгору, а простi козачi до самої землi понагинала... Дряпiжники, сутяжники, всякi вiйськовi товаришi, розкинули свої тенета — i, як зайцiв, ловили в них просту темноту... Не стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце — i, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп... Зажурились нашi левенцi — та вже було пiзно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кiстками засiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для них ворогом, од котрого приходилось тiкати... Пiднявся струс, бiганина... З одного мiсця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись — не чужих, а своїх уже кревних панiв! Од панiв тiкали в козаки, давали вiйськовим дряпiжкам басаринки, щоб записали в «компут козачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панiв — бiгали од козацької старшини, просилися «пiд протекцiю»... А пан i старшина — як брати рiднiї. Ворон ворону ока не виклює. А часто — сам пан, сам i старшина... Хто сам собi ворог?

Правда, пiщани ще були вiльнi. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от i їх залигають... А кругом неволя, кругом сум людський — нiкому порадоньки дати. Пiднялись були за Днiпром гайдамаки, та й тi повернулись у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чутка: Текеля на Сiчi попорався!! Розтеклося товариство — хто куди... Однi — в землю; другi — до турка; а третi — на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Пiски, — та незабаром i померли. Тiльки й пам’ятки, що церков почали будувати...

Все це переживав старий Мирiн, за плугом ходячи; все це переболiло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирiн сам собi, як палець. Як дуб серед осичок в лiсi, так вiн серед пiщанської громади. Один одинцем! I син, його кревная дитина, цурався батькiвського духу!! Сумне й недоладне прийшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть... I скрiзь вороги — i ворогiв немає, бо люди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись силою! Всюди тихо, хоч умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрiм свого хатнього, немає... Сумно й глухо!

— Пустiє, глухне наш край! Незабаром i заплiснявiє серед такої каламутi! — казав iнодi Мирiн, згадуючи давнє.