Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Гетьманського. Де був колись бiр — стало велике село Бiрки; серед ярiв та байракiв, мов з землi виросли. Байраки — малi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та лисицi нори рили, — красується село Вовча Долина. Тодi заснувалися й Пiски.

Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивiтрюватись i людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли i як оселився в них захожий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки людська спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю — воювання. «Воював, — казав вiн, — з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму — з звiром!» I дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля — скiльки оком взглянеш... Немає день, немає два, iнодi й на третiй не видно. А там — глянь! i несе шкур п’ять або шiсть вовчих.

Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на свого звiра, що й його звоював. I нiхто другий звiр той, як Марина Зайцiвна, з пiщанських-таки хуторiв козача дочка.

Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий... «Доходжу я, — каже Мирiн, — до Зайцевого хутора — виморений, змочений потом. Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка з земляної нори з вiдерцем в руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то в мене аж закипiло всерединi... Пiду, думаю, нап’юся води холодної... Iду. А дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiває... Та таким же то любим голосом, таким важним спiвом — аж за серце хапа... Пiдходжу я... — Дiвчино! кажу, дай лиш води напитися! — Вона глянула на мене — любесенько такта й спiвати годi... А менi вже тодi й пити перехотiлося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подала вона менi вiдро; нахилився я... «А бодай тебе, кажу, з такою водою... яка мутна та нечиста!» Та вже хотiв був напитися... Вона, — хвiть вiдро... Води — як не було, — тiльки калюжка на землi стала. — Стривайте, стривайте, — зацокотала дiвчина, — я друге витягну! — Та за вiдро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода! холодна та чиста, як сльоза... Напився я, — трохи чи не цiлiсiньке вiдро видув; подякував, та й пiшов... Приходжу додому. Що за знак... з ума не сходить моя дiвчина: так перед очима i вертиться... Що за нечиста мати? — думаю. — От тобi й напився води!.. Переходить день, — все, одно, що вчора. Минав другий, — не забувавться... Пiду на полювання, — вона менi, наче мара, з-за бур’янiв привиджуэться!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третiм разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсiм здурiв...

— Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi — хлiб робити! — сказав сам собi та, дiждавши недiлi, i пiшов до Зайця на хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собi вдвох... Кликнув Заєць Марину, — старої не було, за рiк перед тим умерла... Отак i так, — каже дочцi: «Сватає тебе Мирiн. Чи пiдеш?» А вона — звiсно, молода, сором’язна: «Не знаю», — одказує... «А хто ж зна?» — питає батько. — Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили... Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень, у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися...

З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох, розгубилося кремiння.

Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина — сина Iвана колихати...

Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Iвась свою молоду силу. Кров батькiвська, сiчова, ще змалку обiзвалася в жилах малої дитини. Найлюбiшою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанцi... Чуючи од батька страшнi приповiстi про вiйни та походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, — Iвась перекладав усе те в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його розвертати, буцiм з бою бере... Батько дивиться, смiється. Любо старому рубацi згадати на своїй дитинi свої молодi лiта! Вiн, було, Iвася й пiдохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старiсть — як нахiдка буде!»

Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у неї був одним один, їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут, — не дай господи! — схопиться яка завiрюха з башею або з татарвою, та замче її ясного сокола бозна за який край свiта, — вона його, може, бiльше й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед кривавої сiчi, зложе вiн свою русяву головоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рiднiй дитинi: їх хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiроманцi порозносять жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня — принесе вiсточку, що її син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, таке згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi — так, наче хто шматочок одриває од його... I Марина падала навколюшки, молила матiр божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рiдну сторону i захистила вiд напастi! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася, материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився до неї. I, коли батько тi iграшки пiдхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.