Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

— Чому?

— Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже добрий.

— Зате ж далi.

— На пiвтижня... То що? Ходiм!

— Та чи ходiмо, то й ходiмо, — подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з людьми.

Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися; пiшли на пристань. Лиман перед їх очима — скiльки засягнути — лелiв; по йому, мов великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушилися, бiгали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.

— По полтинику од сотнi дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ бiг туди.

— По три семигривеники! — кричав з другого — i народ, як хвиля, кидав цей плот, перебiгав до другого.

— По карбованцю день! — кричали з судна.

— По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора!

Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамовитий, од одного судна до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в цiнi, робiтники злазили на плот або на берлину, виймали звiдти усячину, i нерiдко, по пояс у водi, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вiрьовках сороковi бочки.

Став i Грицько, до одного плоту. За день — мало не три карбованцi заробив.

«Еге! — подумав вiн, — та це мiсяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»

Оже — ба! Раз — така робота не щодня i трапляється, а вдруге — з кожним днем мiняється й плата за роботу: то бiльшає, як багато товару присуне; то меншав, коли двi чи три берлини... Одначе плата за день нiколи не падала вiд карбованця; зате бiльшала iнодi й до п’яти. Все-таки далеко кориснiше косовицi!

Грицько радiв, дякував у душi порадникiв. А робив — як той вiл, цiлий день; спав на голiй землi або на колоддях; уставав тiльки що на свiт благословилося та знову за роботу брався; навiть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би бiльше заробити!

Пiзньої осенi, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полiчив свої, баришi: двi сотнi з лишкою лежало в його в кишенi!

Грицько радiв, як мала дитина. Тепер його надiя, що, як виходив на заробiтки, ще тiльки мрiлася, стала виразнiше виступати перед очима: i город з садком, i нова тепла хата мов уже лежала в його в кишенi...

«Воно б таке, що й додому час», — подумав Грицько, та зима застукала.

— Якi тут у вас заробiтки зимою? — питав вiн знайомих херсонцiв.

— Очерети косити, — раяли тi. Пiшов Грицько очерети косити.

— Все ж таки хоч на тi грошi проживу та одягнуся, а весна настане — зараз i потягну в Пiски!

Минула зима; наступила весна. Знову закипiла робота то на пристанi, то в полi.

Залишив Грицько думку вернутись повеснi додому: одiклав на осiнь. «А може, тимчасом хто надiйде з своїх, то тодi вже разом!». Грицько не помилився: прийшли весною пiщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Пiски — хто оженився, хто замiж пiшов, хто вмер; розказують, як трохи крiпакам позначилося неволi, якi податки...

— А Чiпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! — хваляться йому.

— А ще не одружився?

— Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе одкладав та й одкладає; немає, каже, по менi пари!

Грицько й тому радий.

— Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та тiльки чудний собi. А тепер, кажете, зажив? От i добре!

Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з своїми в Пiски.

Як тiльки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тодi їх не труднацiя була купити: козаки, почувши за кубанськi пустошi, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повiтками, погребом, колодязем. За все те щось пiвтори сотнi, чи що.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на корх потовщав. I люди заговорили в селi: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матерi гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогшi. Та Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згорда.

Мiж парубками вiн поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або пiти куди на вечорницi, вiн зараз пускав їм ману в вiчi. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам i там!.. Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рiдне село по бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззявлявши. А вiн — таке плете, що й на голову не налiзе! Правда, дiвчата, постерiгши вiдразу такi баляси, по своїй жартiвливiй натурi, часом i геть-то смiялися з його, пришивали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!»