Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

А мати — давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Мати синовi: так i так — оте й те казав батько. У Iвася аж смiх пробiг по лицю. — Рає мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпається, як де зустрiнеться з Мотрею.

Порадились отак; поблагословив батько з матiр’ю святим хлiбом Iвана; важко здихнув старий; мати заплакала — i вирядили старостiв до Кабанця.

Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п’яницi. Чого ще?

— Як знаєш, дочко! — каже Мотрi. А Мотря стоїть коло печi та в запiчку колупає. Почервонiла, розгорiлася — ще краща стала, нiж була.

— Як мати скажуть... — одмовляє батьковi.

— А що, стара? — Кабанець своїй жiнцi: — кажи ще ти!

— Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн трошки крутенький... Та хiба їй з Мироном жити?.. А Iван парубок — хоч куди!

— Ну, то й будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.

Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлiбом з сiллю. Вернувся Iван з великою радiстю: принесли старости обмiнений хлiб в батькову хату.

Через два тижнi повiнчали молодих.

Зажив Iван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно — спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хатi. Живуть — як мед п’ють... А тут уже й дiтки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. Є бабi на старiсть утiха й забавка! А хлоп’ята справдi вдалися — нiвроку: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько — здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце батькове та материне, на їх дивлячись; радiла й стара Марина, гойдаючи онукiв... Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився... Одначе й вiн частенько садовив на колiна до себе Максима — i, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про давнi чвари...

Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука. Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його розкази страшнi, а інодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити — розумнi, правдивi, добрi... Уподобав i дiд свого цiкавого й моторного онука. На крайнiм порозi життя оддав старий своє, лiтами та незгодами побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, — молодiсть прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились однiєю втiхою; сумували одним сумом... Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!

Та недовго прийшлося Мироновi втiшатись своїм малим онуком; недовго й онуковi — дослухатись до дiдових переказiв. Життя круто повернуло своїм важким колесом — та й закрутило Пiски... в неволю!

Їхала недоля до ляхiв у гостi, та завернула в Пiски. Пронеслася, як грiм грянув, чутка: пiщан оддали генераловi! Пiд той саме час ляхи закуйовдились. Затiпалось розшматоване тiло Речi Посполитої, як тiпається iндик пiсля того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловiчу душу в панському тiлi, — нiчого не вдiяв... Вiн прокляв тодi вельможне шляхетство, що довело отчину до смертi, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть вiд себе, як бiльше непотрiбну, гостру шаблю — i закричав не своїм голосом: «Капут Польщi!..» Одгукнувся той крик далеко-далеко-аж у самих Пiсках... Досталися Пiски пановi Польському...

Що ж то за пан? Хто вiн? де вiн узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич — з тiєї «голопузої шляхти», котра в Польщi, за панування магнатiв, кишiла по їх дворах, пила їх меди, вина, оковиту, їла хлiб, надбаний «хлопством», танцювала пiд панську музику, вибирала вельможного магната — свого патрона — в уряд, у сеймовi посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотiв її владика: згода! а пiд час готова була за свого хлiбодара витягати з пiхов гострi шаблi — i розливати братерську кров... Гультяї, свавольники, дармоїди, вони iнодi зраджували пана, перебiгали до другого, котрий бiльше викочував їм п’яного трунку, котрий розкидав їм, заробленi хлопськими руками, грошi... Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п’янiй зграї золотi червiнцi, переманював ними щирих прислужникiв вiд третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися... i знову розливалася, шумiла рiчка братньої кровi... Та так не раз, не два — таке життя тяглося цiлi довгi вiки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства... Магнатам же — байдуже!.. У них було землi немiряно: були хутори, села, навiть цiлi городи — не десятки, а сотнi сел по нашiй розкiшнiй Українi, скрiзь — скiльки оком зглянь — од Сяну аж до Днiпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотнi тисяч люду, з здоровими до працi руками, котрi, наче сам бог, розгнiвавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда... Магнатам було — байдуже! Зате урвалася нитка «голопузим»... То було в пана в дворi — i ситий вiн, i п’яний; а тепер — не треба вже пановi конницi, пiкiнерiв, жовнiрства: вiн тепер розкошує у Парижi, в Римi, в Баденi... що ж було робити тим голодним ротам, котрi призвичаєнi до гулянок, до сваволi, а не до працi?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. «Голопузi» сипнули по всiх усюдах... поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєткiв, а деякi побрались на службу до сильного — колись ворога, а тепер владики — москаля! Подрибзав пiхтурою i пан Польський з бистрої Стирi аж до самої холодної Неви... Залiз у якийсь полк, терся по переднiх вельмож, поки таки дотерся до генерала... i до Пiсок!