Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Пiщани такого не сподiвалися. Поторопiли, самi не знали, що почати... Повиходили з хат; збились у купу, як отара пiд дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб од правив молебень. Батюшка побоявся, — не пiшов. Трохи-потроху пiщани закричали, загвалтували, що вони ляшковi довiку не покоряться. Що вiд ляхiв дiди та батьки їх тiкали сюди на слободи, а тепер ляшкiв сюди насилають панувати! Може б, ще довго гвалтували, коли б прикладами ротiв не зацiпили...

Порозганяли їх по домiвках. Як схарапуджена отара, кинулись вони врозтiч... хто куди! Дехто в другi села; iншi в лiси та болота; а деякi аж на пiч позалазили... Такий сум, наче на село божа кара впала, або татарва найшла... Надворi бiльше жiнок видно; а чоловiки, якi були дома, боялися з хати й носа виткнути. Кожен сидiв — як той крiт у норi...

Такий переполох — генераловi на руку ковiнька. Вiн безпечно ходив з хати в хату — робив усьому своєму добру перепис. Лейба на пальчиках тихо слiдкував за паном, як вiрний собака за стрiльцем. На нiч поїдуть у Гетьманське; а на ранок — знову в Пiсках. Пише та й пише...

Поки генерал переписував своє добро, справився й Мирiн. Тижнiв там через два, чи що, вернувся вiн додому — засмалений сонцем, увесь прибитий пилом.

— Не журись, сину! — скрикнув старий, увiйшовши в хату, — забув i поздоровкаться. — Ось тобi — на! Поки свiта-сонця, козаком будеш... А тi, що не слухали мене, дурного, — хай тепер, як самi знають! — Та й вiддав синовi до рук бумагу.

Мов сонце вступило в хату. Такi всi радi, веселi... I Мирiн вернувся, й волю принiс! Тепер їх нiхто не присилує нi панщиною, нi чиншем...

Як же довiдались про бумагу пiщани, — давай увечерi, крадькома, до Мирона бiгати: розпитувати, дивитись...

— А що?.. А як?..

— А так — як бачите! — каже Мирiн. — Хто записаний в «компут», — той довiку вiльний, i сiм’я його, нащадки його навiки вiльнi; а хто не записаний, — тому генераловим бути...

Як почули таке пiщани... батечки! Що б його дати, як би його зробити, щоб тiльки записаним бути?.. На людях i смерть красна. А то-як-таки: одного села люди, однаково жили, вкупi хлiб-сiль дiлили; вкупi робили... а тепер: однi — вiльнi, другi — невiльнi!!! Однi записанi в якийсь «компут», другi записанi (недаром вiн писав!)... за генералом!.. Хто ж туди записаний? хто сюди? Хто розбере?.. Бiда, та й годi!

Генерал розiбрав. Недурно ж вiн терся щось з мiсяць у Гетьманському — оббивав у старшини пороги; недаром своїми ногами обходив кожну хатку в Пiсках...

Що це за знак: то пiщан розгонили, а це вiйт по селу бiга — загадує на завтра усiм хазяїнам до церкви збиратись? «Уже вп’ять якась новина!» — мiркують пiщани. А проте — посходились.

Рано ще. Сонце тiльки що схопилося, та таке пекуче, сердите, мов хто не дав йому виспатись. Аж душно пiщанам... Стоять вони на цвинтарi, гомонять...

Коли, трохи згодом, на шляху щось закурiло... зателенькав голосний дзвiнок... Серце в кожного на хвилиночку стало, а далi — дужче затiпалось... Попритихали усi; послали очi на шлях... «Тпру-у!» Конi спинились коло брами. Громада заворушилась, затовпилась. Кожен знав, хто то приїхав, i кожен посувався вперед своїми очима побачити...

З повозки вискочив генерал, як слiд генераловi: в мундирi, в палєтах, срiбний пояс з китицями стягував тонкий перехват... За генералом вилiз з повозки якийсь панок — низенький, старенький, згорблений трохи, а за панком — Лейба, генеральський жид. Москалi вистроїлись недалеко за цвинтарем, на вигонi. Генерал перш усього пiдiйшов до них, привiтався. Москалi йому загелкали, мов iндики. Далi — послали Лейбу за батюшкою — молебень служити... Батюшка — як з землi вирiс. Одправили й молебень. Тодi старенький панок, що з генералом приїхав, давай пiщанам вичитувати: за якi й за якi послуги «пожалували» їх генераловi, та хто з них записаний в «козачий компут», а хто в генеральський «реєстр». Кожного хазяїна вичитував та викрикував... i не помилився. Козакiв — тiльки жменька; а генералових — повнiсiнькi Пiски!

Як пiднiмуть тодi генераловi баталiю!.. Де той i страх дiвся?!

— Ми все, усе покидаємо!.. дочиста усе!.. грунти, й хати, й худобу... пiдемо шукати iншого краю... кращої сторони... волi!!

Гвалт, лемент такий — аж у дзвiницi гуде.

Козаки тим часом стали одрiзнятись. Повиходили з гурту та й потягли додому жiнкам хвалитись, що їх тепер нiхто не займе, бо вони й дiти їх довiку вiльнi.

Зосталися на цвинтарi однi генераловi. Довго вони гвалтували, кричали, що от зараз же таки все покидають та й пiдуть... Генерал давай їх утiшати, що тепер вони йому непотрiбнi, що вiн їх не буде насильною роботою морити — на панщину ганяти...