Іван Карпенко-Карий - Безталанна

Всi один по одному виходять. Чуть голоси: "На той бiк?", "Ходiм мерщiй!", "Додому!", "А ти куди?".

Явдоха.Я казала, що ви менi бiду накличете! Ох лихо! Ще оштрапують! Чули — кричав, що протокола якогось напишуть! Треба побiгти упросить, щоб не казав старшинi, вiн на могорич здасться! (Хутко виходить) .

Тим часом усi пiшли, остались тiлько Гнат, Софiя й Варка.

Софiя, Варка й Гнат.

Софiя (до Гната) . Прощай! (Iде за хазяйкою) .

Гнат.Та й я за тобою.

Варка (його придержує) . Стривай!

Гнат.Чого тобi?

Варка.За що ж ти кидаєш мене?

Гнат.Не бiгай за всiма разом! Любиш одного, до одного й горнися. А то, як у тiй пiснi спiвають: "Я з тобою вечiр стою, на iнчого важу".

Варка.За ким же я, окрiм тебе, упадаю?

Гнат.Хлопцi бачили, як ти пiд сiном, обнявшись з Омельком, стояла.

Варка.Бодай вони так бачили своїх батькiв, як вони бачили мене з Омельком…

Гнат.Дем'ян тобi у вiчi скаже…

Варка.А як i справдi пожартувала з Омельком, то хiба це великий грiх?

Гнат.Я так жартувать не вмiю. Пусти, не держи мене!

Варка.I ти ж з другими жартуєш — я не сердюсь, а як я пожартувала…

Гнат.Ну, то й жартуй! Така вже в тебе вдача, так тебе злiпили: ти не для одного, ти для всiх!

Варка.I тобi не грiх i не сором таку неправду говорить? Невже ж ти мене покинеш, справдi?

Гнат.Парубкiв доволi є, охотникiв найдеться багато, не заскучаєш… Прощай, немає часу…

Варка.Софiя жде?.. Мене докоряєш, а сам учора божився, що мене любиш, а сьогодня бiжиш божиться Софiї? Не буде тобi щастя з нею, не буде!.. Гнате, схаменись, Гнаточку! Ти ж присягався менi…

Гнат (на вiдходi) . Було б шануваться… (Пiшов) .

Варка (одна) . Сором, сором який! Через недiлю мав старостiв присилать — i покинув. Пiде поговiр, неслава, подумають, що я й справдi яка непутня… Засмiють, посивiю в дiвках… а ти будеш кепкувать?! Нi! Треба кувать залiзо, поки гаряче… Ти одбивав вiд мене парубкiв, а тепер за першого, якого стрiну, хоч i зараз, — ухватюсь, i не я буду, коли не вийду замiж ранiш, нiж ти опам'ятаєшся!

Входе Степан.

Степан!.. Попробую щастя — вiн задивлявся на мене не раз…

Степан i Варка.

Степан.Здрастуй, Варко… Що ж це нема нiкого?

Варка.Були, та Онисько розiгнав усiх.

Степан.I Гнат був?

Варка.Здається, був… та був же, був!

Степан.Де ж вiн?

Варка.А чорт його знає, куди вiн пiшов… Тобi вiн хiба потрiбний?

Степан.Нi, я так питаю…

Варка.Давно я тебе бачила, Степане, аж наче чого зрадiла — мов брата стрiла… Чого ти рiдко так на вечерницi ходиш?

Степан.Наймит, нiколи, немає часу.

Варка.Правда твоя, Степаночку. Гiрко жить на свiтi, як нема батька, матерi… нема щирої дружини… Я часто, дивлячись на тебе, як ти працюєш, думаю собi: щаслива та дiвчина буде, котру ти посватаєш…

Степан.Дiвчата таких, як я, не люблять.

Варка.Якi дiвчата.

Степан.Та всi вони однаковi: гляне на мою твар, злякається й одвернеться… (Смiється) .

Варка.Яка ж у тебе твар?.. Зовсiм не страшна, що ти вигадуєш?

Степан.Ти вдень придивись, то й сама злякаєшся: ряба, мов чорти горох на нiй молотили.

Варка.Скажи краще, що ти несмiливий, та й звертаєш на твар i ганиш її без мiри! Он горбатий Маржан яку кралю висватав. Хiба ти до нього прирiвнявся? Ти парубок як дуб, на все село, — i глянуть любо.

Степан.Хiба ззаду…

Варка.Вже коли дiвчина тобi говоре, то повiр! От спробуй: яка до вподоби — смiливо залицяйся, то й побачиш, що твоя буде.

Степан.Всi казали, що ти горда, а ти, бачу, така привiтлива, балакуча…

Варка.Я горда? Ото! Чим же менi гордувать?

Степан.Красива, а всi залицяються, от i горда.

Варка.Коли хочеш, то я горда тим, що нi на кого не дивлюся i не вважаю на їх залицяння.

Степан.А Гнат?

Варка.Що менi Гнат? Пройдисвiт, волоцюга, та й бiльш нiчого. Ти думаєш, що я до Гната?..

Степан.Кажуть.

Варка.Не вiр. Менi такi парубки не до вподоби. Правда, вiн упада за мною, а менi про нього байдуже… Я скорiше полюблю смирного, роботящого.

Степан (бере її за руку) . А я думав…

Варка.Що ми любимось з Гнатом? Нi, нiхто не знає, кого я люблю. (Зiтхає) .