Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Василеві захотілося підійти до сотника, міцно потиснути руку й сказати: «Слава Україні! Слава командирові УПА «Залізняку!» Не наважився. Зате несподівано зустрів «Орисю». Із заклопотаним виглядом вона кудись поспішала.

- Здорова була, дівчино. Чому не вітаєшся? Не впізнала?

- О-о! «Хмелик»! Добридень! Але чи справді у тебе такий добрий день сьогодні? Чула, що ваша сотня знову була в бою. Коли ми познайомились, ти теж повернувся з поля бою. Виходить, що я приношу нещастя.

- Не кажи так. Навпаки, ти оберігаєш мене від куль. Бач, обидва рази залишився живим і неушкодженим... Проте в мене й справді цей день смутку й печалі. Оцими-о руками я закопав у землю трьох хлопців зі свого загону. Болить серце, наче за рідними братами. Сьогодні я знову вбивав, але почуття провини, яке було раніше, минулося. Гріх убивати людей, але хіба фашисти - люди, «Орисю»? Вони окупанти. Ми не кликали їх... Ненавиджу ворогів України лютою ненавистю. Чого лізуть? Мають свою батьківщину, тож нехай там господарюють. Аби всіх загарбників побила сила Божа!

- Не гарячкуй, «Хмелику». Це тільки початок нашої боротьби. Один Господь знає, що чекає на нас у майбутньому. Боротьба не буває без крові... Але пробач мені. Я поспішаю вручити важливе повідомлення «Залізняку». Ти й уявити не можеш, скільки кілометрів нині я пройшла пішки...

- Яке повідомлення?

- Еге! Бач, чого захотів! Менше будеш знати, міцніше будеш спати. Прости… Військова таємниця...

- Вибач... знітився хлопець. - Ти й надалі залишилася зв'язковою. Мені казали, що хочеш стати кулеметницею.

- Пробувала... Однак ледве піднімаю ту проклятущу залізяку. Важкий... Мабуть, важчий від мене. А ще сварять мене командири. Направляють у Колківську республіку вчитися на медсестру. Ти чув про Колківську республіку? Там Україна...

- Звичайно, що чув. Хто ж не знає про великий шмат відвойованої в гітлерівців землі? А ти йди, «Орисю», до сотника, Йди! Може, щось термінове, коли вертатамешся, то підійди до он тієї старої сосни. Я чекатиму на тебе. Домовились?

-Не обіцяю. Можуть дати інше завдання. Я ж сама собі не належу.

- Знаю, та все одно чекатиму. Приходь!

І дівчина прийшла. Була вже пізня пора, десь близько півночі. Темрява була така, хоч очі виколи. «Хміль» не бачив її обличчя, хіба що кофтина біліла на тлі темного лісу. Хлопець зрадів так, ніби побачив цвіт папороті в купальську ніч.

- Дякую, мала, що прийшла.

- Не називай мене малою. В мене є ім’я.

- Я не знаю твого імені.

- Мене звати «Орися».

- Я дав би тобі псевдо «Лозинка». Ти така тоненька й гнучка, як вербова гілочка. Навіть обійняти страшно, щоб не переламалась.

- А ти обніми. Обніми, «Хмелику». Ми не бачились з тобою цілісінький місяць і невідомо, коли ще зустрінемось.

Василь не зовсім уміло обійняв дівчину, пригорнув до грудей і завмер. Її русява голівка ледве сягала його плеча, а дівочий стан справді був тоненький і гнучкий, наче лозинка. Серце калатало дзвоном, паморочилась голова, коли він наважився устами торкнутися дівочої щоки.

- Поцілуй мене в губи, «Хмелику», бо завтра може бути пізно. Із-за кожного кущика на нас чигає сам знаєш що... - язик у дівчини затнувся, не спромігшись вимовити слова «смерть» - Отже, поспішаймо жити.

Василь цілував дівчину в очі, щоки, уста, а вона тремтіла всім тілом і щораз міцніше горнулася до нього.

- Мила... Мила...

- Дякую, милий, що назвав мене милою. Будеш тепер, «Хмелику», мені за батька й матінку, за рідного брата і за всю родиноньку. Був у мене старший брат Микола. Мав дев'ятнадцять, коли став оунівцем. За наказом організації у тридцять дев'ятому виїхав за кордон. Батьків і сестру Олю совєти вивезли за нього в Сибір. З того часу про них ні слуху, ні духу. Мене ж мама штовхнули у рів, коли ешелон рушав уже в далеку дорогу. Я пролежала в тому рові до вечора. Потім полями блукала цілісіньку ніч. Добралася в Городище до тітки, обминаючи села й уникаючи зустрічей з людьми. Тітка запрягла коней, завезла мене в село Озденіж до далеких родичів. Боялася за себе й своїх дітей. Там я й жила поміж добрими людьми. Не знаю, чи живі ще мої мама й тато, моя сестричка, мій брат. Може, їх на світі нема, проте я щодня молюся за їхнє здоров'я.

Василеві до сліз було шкода цю обездолену дівчину. Кому вона щось поганого заподіяла? В чім її вина? Хіба в тім, що мати народила українкою, навчила молитися Богу, любити своїх рідних, своє село, свою землю. Прийшли звідкись безбожники, яким не сподобалась ця дівчина, її молитва, вишита сорочка і її любов. Багато волинських дівчат змушені були піти в ліс до повстанців, бо не мали іншого виходу. Не хотіли стати рабинями на примусових роботах у Німеччині, не бажали потрапити в совєцькі в'язниці й на каторгу. Боялися також потрапити під ніж польського «осадніка», який вистежить і тихцем переріже горло. А за що? Можливо, за те, що колись ми ще малими, навчаючись в одній школі, дражнили одне одного, як це буває серед дітей. Поляки трималися гонорово, як завойовники, кричали нам: «Русіни - свіні! Ваш герб - то єсть віла до гною!» Українські діти не залишалися в боргу: «Мазури - до дзюри! Поляки - до сраки! Українці до неба, бо так треба!» Діти виросли, і в час війни перейшли від лайливих слів до різанини. Отже, в одній лише сотні «Хоми», крім «Орисі», були ще «Катерина», «Грізна», «Зірка», «Дзвінка» й «Галя». А ті дівчата, що не пішли до лісу, а залишилися вдома? Вони також усіма силами допомагали повстанцям: шили одяг, прали й латали білизну, пекли хліб і варили їжу, заготовляли бинти й лікарські трави. А ще через них, наших мужніх і кмітливих дівчат, повстанці діставали папір, друкарські машинки, радіоприймачі і медикаменти для поранених та хворих.