Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Та ж на Волині поляки те саме роблять... Крім того, в наших лісах шастають червоні партизани. Треба боротися з трьома супротивниками. Чи дамо собі раду?

- Мусимо дати, на те ми і зброю взяли до рук! - вкотре почув «Хміль» запевнення з уст сотника.

Вони тепло, по-родинному розпрощались. Хлопець міцно потиснув командирові руку, стукнув закаблуками, емоційно промовив:

- Честь і слава сотникові «Залізняку»! Слава Україні! Героям слава!

І ось він тут, у легендарній Колківській Республіці. Здається, що з пекла потрапив у рай. Усі стрільці розквартировані по селах. Спиш у хаті на ліжку, наче пан. Сухо, тепло й затишно. Господарі привітні, доброзичливі. Щодня гаряча страва, щотижня лазня. Вечорами після довгих годин муштри й навчання хлопці поспішають в дім «Просвіти», де аматорський гурток ставить виставу «Пошилися в дурні». Місцева вчителька Галина Рейкіна декламує поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки і свої власні вірші. А молодіжний хор під керівництвом «Галайди» зачаровує всіх повстанськими й стрілецькими піснями:

Подай, дівчино, руку на прощання.

Може, в останній вже раз.

Прийшла хвилина - час іти до бою.

Мушу сповняти наказ...

Вже осінь, одначе ці вересневі дні по вінця наповнені сонячним світлом і теплом. Яблуні й груші вгинаються від соковитих плодів. Люди веселі й приязні. Це ж про волинян якийсь невідомий автор склав пісню «Ой, там на півночі Волині зродилась армія УПА», в якій є слова: «Про контингенти там не знають...» Дійсно, що селяни Колківської Республіки не сплачували податків. Зібраний з полів, городів, садів урожай, м'ясо та молоко - все йшло на харчування власних родин і повстанців.

А пісня лине, хвилює душу:

Напиши до батька, напиши до неньки,

Напиши до любої дівчини,

Що гостра куля грудь мою пробила

В бою за волю України...

Хлопець стає під старезним горіхом і слухає пісню. Раптом хтось підкрадається і затуляє йому очі долонями.

«Орися!» - тьохнуло серце. Та ні, не «Орися». Долоні великі, чоловічі. В неї ж долоньки малі та м'які, мов у дитини.

- Хто це?

- А ти вгадай!

- Та не дражнися, скажи!

- Ха-ха! Невже не можеш упізнати?

Голос напрочуд знайомий, навіть рідний.

- Стривай! Невже Петро?

«Хміль» рвучко озирається і опиняється в братових обіймах.

- Петрику! Це ти, холернику? Де ти тут узявся?

- Який я тобі Петрик? Я стрілець УПА «Дзвін»!

- Не дражнися, Петю! Де взявся, питаю?

- Це ти десь узявся, я ж тут перебуваю з березня місяця, від першого бою за Колки. Оцими руками творив вільну повстанську республіку, - чванькувато каже брат, ніби й справді він один її здобув.

- Оце так-так! А я всього кілька днів...

- Знаю. Мені «Галайда» сказав, що Василь Хмелюк вчиться на моряцьких курсах. Я теж учуся, тільки в сьомому класі загальноосвітньої школи. Я ж не маю середньої освіти, сам знаєш. Війна, біда... Пам'ятаєш «гансика» в нужнику, що автомат на сучок повісив? Отож у неповних сімнадцять літ пішов до лісу. Вкрав у «гансика» пухкавку і гайнув до бандерівців!

Хлопці стиснули один одного в обіймах і зареготали так, що аж у вухах залящало.

- Ти, Петре, казав, що ходиш до школи... Хіба тутечки повстанців грамоти вчать?

- Аякже. І старих, і малих... Для першачків навіть український «Буквар» надрукували, своя друкарня є, шевська й кравецька майстерні. Працюють млини, хлібопекарні... Старається наш славний господарчий «Печера», аби хлопці голодними не були. Каже, що голодний воїн - поганий воїн. А біля школи на дошці наказ «Дубового» висить, щоб в усіх школах Колківської Республіки провели ремонти, завезли дрова і розпочали навчання з першого жовтня цього року. Якщо мені не віриш, то піди прочитай!

- Постривай, Петре. «Дубовий»... Це хто?

- Невже не знаєш? То Іван Литвинчук, командир військової округи УПА-Заграва.

- Хіба він тут?

- Тут він, тут. Кажуть, що й Клим Савур, наш головний командир, перебуває в Колках. Одначе я його не бачив, то й стверджувати не буду. А вчителька яка в мене, Василю! Умерти й не встати! Правда, старша від мене, але така там красуня й розумниця, що світ таких не бачив. Закохався я, брате...

- І я закохався. Тільки моя дівчина залишилася в підпорядкуванні сотника «Хоми». Однак велике щастя, що ми з тобою зустрілися, Петрику, Якби ще знайти Івана...

- Ой, Василю! Не знаю, чи Іван ще живий. На збірці нашої сотні крайовий провідник «Тимко»* повідомив, начебто в Новозагорівському монастирі відбувся тридобовий бій чоти «Берези» з німцями.