Тетяна Байда - Хрещені вогнем

От хоч би та юна зв'язкова «Галя». Хто не бачив її, той не повірить. Серед повстанців про цю дівчину ходили легенди. Розповідали про те, як «Галя» запрягла у віз коника, завантажила зброєю і важливими документами, накрила конюшиною і повела у призначене місце. Не проїхала ще й половини дороги, як побачила мотоцикл з двома німаками, що їхали назустріч. Німці притишили хід, почали ґелґотати, показуючи на воза. «Галя» дала два постріли в повітря, зіскочила на дорогу і голосно крикнула:

- Хенде хох! Партизани!

Німаки підняли руки.

- Лягай! Шнель! Шнель! - наказала дівчина, обшукала кишені, забрала зброю, махнула рукою. - Ідіть під три чорти! Драпайте в Берлін! Хутенько!

«Фріцики» тупцювали на місці. Не гаючи часу, «Галя» знову почала стріляти. Обеззброєні й перелякані, німці накивали п’ятами. «Галя» втягнула мотоцикла на віз, накрила конюшиною і щасливо добралася, куди треба.

- Героїня! - казали хлопці, щиро захоплюючись її вчинком.

Отакі вони, наші українські дівчата. А українські матері? Увесь вік важко працювали, в муках народжували дітей. Діти виростали, і на них чекали небезпечні життєві шляхи. Одних більшовики силоміць мобілізували на фронт, інші добровільно пішли в УПА, а ще інших загарбники розстріляли або загнали у в’язниці. Ось і Василева мати мала трьох синів, як соколів, і всіх трьох провела в повстанці. Щодня й щоночі молилася вона за їхнє життя й здоров’я, чекала зустрічі. Сини зрідка навідувалися в рідну хату, і мати плакала від радості, що вони ще живі. Сини ж нашвидкоруч милися, міняли білизну, споживали їжу цілували маму в руку і знову надовго зникали.

- Синку! Поклади окраєць хліба за пазуху, а в кишеню шматок сала, - шепотіли скорботні материнські вуста, а з очей котилися великі, як горох, сльози. - Нехай вас, мої любі діточки, береже Господь і Божа Матінка!

А через кілька днів - обшук у хаті і вивіз у Сибір... Про все це Василь Хмелюк розповів того вечора повстанській зв'язковій «Орисі».

- В мене є мрія... Хто з нас залишиться живий, нехай поставить пам'ятник зі щирого золота українській матері-страдниці, - промовив тихо, і його плечі здригнулися від плачу.

- А українській дівчині?

- Дівчині теж.

----------------------------------

Сюжети про сотника «Залізняка» і зв’язкову «Галю» взято з «Літопису УПА», том 4, 5.

***

ДЕРЖАВА В ДЕРЖАВІ

Господи, які ж то були щасливі дні та ночі в тій Українській Колківській Республіці! У березні сорок третього року повстанці очистили від гітлерівських окупантів величезний шмат волинської землі. Диво дивне! Німецький чобіт стояв під Москвою і Сталінградом, а в Колках постала вільна Україна! Навкруги війна, біда, а тут лад і спокій. На кожному кроці зустрічаються усміхнені очі й обличчя, відчувається взаємна доброзичливість й підтримка.

Територія Колківської Республіки простяглася між річками Прип'ять на заході й Горинь на сході, від залізничного полотна Ковель-Сарни до Ковель-Ківерці-Рівне. Двадцять вісім сіл Колківського, Маневицького, Ківерцівського та Рожищенського районів з центром у Колках, де розмістився штаб командира УПА-Північ Клима Савура. Політичний провід очолив Юрко Шевченко на псевдо «Моряк».

- Тебе, друже «Хмелю», ми посилаємо на підстаршинський вишкіл, як обіцяли. Ти грамотний хлопець, а нам таких ох, як треба! - сказав сотник «Залізняк» на третій день після бою поблизу села Радовичі.

- На кого ж я буду вчитися? - поцікавився Василь.

- На моряка.

- Жартуєте! Навіщо повстанцям моряки, якщо не маємо ні моря, ні кораблів?

- Я не жартую. Я серйозно. Мене повідомили, що в приміщенні колишньої польської школи села Рудня започатковані курси з підготовки старшин, санітарів, кулеметників, гармашів, кавалеристів, танкістів, летунів і моряків.

- Овва! Ну, я розумію, що нам потрібні санітари, кавалеристи, гармаші. Але танкісти, льотчики і моряки... Нісенітниця!

- Ні, друже «Хмелю», мудро все організовано. Ми повинні працювати на перспективу. Чи знаєш ти, що на озброєнні УПА є багато легких гармат, три танки і навіть літак? Щоправда, кораблів у нас нема, проте прийде такий час - будемо мати. Так що збирай манатки і поспішай у Колки. Тільки не крути носом, бо така нагода випадає не кожному. Ось тобі, хлопче, офіційне направлення з потрібними рекомендаціями.

- А як же ви, пане сотнику?

- Маю наказ поки що дислокуватися в цьому лісі, а згодом кілька наших сотень перекинуть у Закерзоння. Важко там... З'явилась там якась Армія Крайова. Палять села, винищують українські родини.