Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Де той Новий Загорів?

- В районі Локач... Казав провідник, що в тому монастирі каменю на камені не залишилось. Оточили «фріци» наших хлопців з усіх боків, бомбили з літаків, обстрілювали з кулеметів, мінометів, танків. А їх - одна чота. Розумієш? Навряд чи хтось залишився живий…

Брати замовкли, думали про Івана, про себе, про батьків.

- Давно був удома, Василю? - зазирнув у вічі братові Петро. На щоках у нього - сліди сліз. Плаче, неборака. Та що з нього взяти? Дітвак іще.

- Давно... На початку червня, здається. А ти?

- Я ні разу не був. Як пішов з дому, то й сліди за собою забрав. Як там мама? Чи здорові? Плачуть... Чекають... Народили і виховали трьох синів, а ми...

Брати знову замовкли. Повз них пройшли два повстанці з великим аркушем паперу в руках.

- Що там у вас, хлопці?

- Та оголошення. Хочемо на дошці прибити. В Колках має відбутися нарада вищого командування УПА. Шеф штабу «Бористень» наказав...

Хлопці пішли далі.

- Де ж той штаб?

- У лісі, на Білих Берегах. Його охороняють вояки сотника «Бескида».

- А ти, Петре, з якого загону?

- З сотні «Верещаки». Наш курінний із села Піддубці Микола Якимчук, псевдо «Олег». Три сотні має. Добрі бійці...

- Скільки ж повстанців дислокується в Колківській Республіці?

- Кажуть, що десять сотень.

- Ого! Три курені! Це ж приблизно півтори тисячі чоловік. То велика сила!

- Так, нас багато! І вже півроку маємо хоч і маленьку, але нашу українську вільну державу. В центрі Колок навіть щит є. На ньому написано: «Колки - столиця самостійної України». А в дужках дописано: «до визволення міста Києва». Он воно як, брате!

- Слава Тобі, Господи!

------------------------------------

*«Тимко» - Григорій Телетій, який відповідав за освіту й культурно - пропагандистську роботу в Колківській Республіці.

***

ВОСКРЕС, ЩОБ ЖИТИ

Привиди в камері смертників тепер з’являлися цілодобово. Кадри з життєвої кіноепопеї Василя Хмелюка змінювалися з такою швидкістю, що він не мав часу спати, думати і навіть молитись...

...У Колках чотар «Хміль» пережив найщасливіші моменти життя. Вже наступного дня після зустрічі з молодшим братом до нього під час вишколу підійшов юнак з доброю звісткою.

- Мені сказали, що твоє прізвище Хмелюк, а звати Василем. Так?

- Еге. Тільки тепер я для всіх друг «Хміль», курсант з вишколу моряків.

- Давай облишимо формальності. Нема часу на теревені.

Річ у тім, що Іван Хмелюк передає тобі найщиріші вітання.

- Іван? Який Іван? Мій брат? Брешеш!

- Брешуть собаки. А я тобі кажу, що Іван Хмелюк лежить в одному з повстанських шпиталів. Був поранений німцями в Новому Загорові. Робили операцію...

- Правду кажеш? Йому зараз нічого не загрожує? - заметушився «Хміль». - Я негайно піду до нього! Зараз же відпрошуся в командира... І не сам піду, а з братом Петром. Він також тут. Ху, ти! Отак-так! Неймовірне везіння!

- Іди, тільки не заблудися, бо в Колківській Республіці аж п'ять військових шпиталів. Твій брат знаходиться не в самих Колках, а на лівому березі річки Рудні. Лікує його місцевий лікар Ананевич.

- Спасибі тобі, друже! Велике спасибі! Втішив ти мене... Милостива доля звела трьох братів докупи.

Цього ж таки дня Василь і Петро перейшли річку вбрід і допиталися людей, у якому будинку розмістився військовий шпиталь. Вони хотіли спершу побачити лікаря, дізнатися про стан здоров'я брата, однак до них вийшов молодий фельдшер, якого повстанці називали «Піґулкою».

- Ви до мене? Ходімо на подвір'я. Хочеться курити, - фельдшер дістав з нагрудної кишені цигарку. - Мені санітарки сказали, що ви рідні брати Івана Хмелюка. Є у нас такий... Я вам скажу, що цей хлопець народився в сорочці. Осколок від німецької бомби засів під лівою лопаткою за кілька сантиметрів від серця, а він зумів прорватися крізь кільце німецького оточення, здолати приблизно двісті кілометрів... Неймовірно! На операційному столі йому на мить зупинилося серце. Лікар наказав мені робити штучне дихання, а сам швиденько ввів у серцевий м'яз цілий кубик адреналіну. Хлопець ожив! Ми продовжили операцію, видалили осколок, зробили дренаж рани. Іван уже повністю очухався б, якби не велика втрата крові. А в нас ніяких запасів нема.

- Ми дамо свою кров! - в один голос поспішили запевнити брати.

- Намір добрий, проте нагальної потреби на сьогоднішній день уже нема. Одужує ваш брат.

- Коли ж його поранено?

- Недавно. А точну дату і обставини бою нехай він сам вам розкаже.

- То ви дозволяєте його побачити?