Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Фельдшер казав, що ти пішки прийшов.

- То він таке бовкнув заради красного слівця. Тут про мене легенди складають. Кажуть, нібито на операційному столі я помер, а потім воскрес...

- Але так було насправді, Іване! І воскресив тебе з мертвих лікар Ананевич.

- Можливо, що й так. Я не пам’ятаю.

Брати говорили, говорили й не могли наговоритися. Стільки пережито за останні місяці, що можна товсту книжку написати.

- Аж не віриться, брате, що ти міг вижити після важкого поранення! - зітхнув Василь.

- А я вірю, - вступив у розмову поранений повстанець, який назвав себе «Ліщиною» з сотні Малевича. - Вірю, бо на власні очі бачив щось подібне. То було в липні цього ж таки року. Відділ УПА напав на німецький потяг біля станції Маневичі. Потяг прямував на фронт. Його охороняли німці й шуцмани. Зав'язався жорстокий бій. Було багато вбитих і поранених. У вагонах везли зброю, обмундирування, м'ясні консерви та інші продукти. Хлопці почали скидати все це добро на заздалегідь підігнані підводи. Тут я побачив закривавленого стрільця. Хлопці казали, що буцімто до цього бою був він поранений десять разів, а це, мовляв, уже одинадцяте поранення. І що ви думаєте? Незважаючи на те, що кров спливала з грудей, сміливець вліз у вагон, поцупив два кулемети, сім наганів і приніс до своїх...

- Загинаєш! - захоплено вигукнув Василь.

- Нехай язик відпаде, коли брешу. А на початку серпня я був у бою близько Луцька, в селі Гнідава. Приїхали туди, значиться, німці почали грабувати населення, забирати молодь до Німеччини. Хлопці з нашої боївки їх оточили, відправили на той світ сімнадцятьох німаків. Решта повтікали. Цього ж таки місяця біля фільварку в селі Осіче відбувся довгий і завзятий бій з гестапівцями. Вбито п'ятдесят чоловік, - продовжив свою розповідь «Ліщина». Його перебив Іван:

- Тепер послухайте мене. Німці забирали збіжжя в одному з фільварків Сенкевичівського району. В бою ми відібрали в них і збіжжя, і вози, і коней. Вбили п'ятнадцять фольксдойчів, здобули багато зброї. Недобитки тікали - куди ноги несли...

У розмовах про бої, про поранення і смерть спливали години. Розпочався лікарський вечірній обхід. Фельдшер «Піґулка» ввічливо попросив відвідувачів звільнити палату.

- До побачення, Іване. До скорої зустрічі. На днях ми знову провідаємо тебе, - пообіцяли брати. - Швидше одужуй!

Не знали вони, яке пекло на них чекає. А поки що хлопці насолоджувались раєм волі. Якби не щоденна муштра, то забули б вони, що над світом шугає багряно-чорними крилами війна, що десь у ці теплі осінні дні тисячами гинуть люди.

Василеві Хмелюку щастило далі. Незабаром він зустрів «Орисю». Як завжди, дівчина кудись поспішала й не помітила, що в гурті повстанців стоїть Василь.

- Агов! - гукнув хлопець і кинувся до «Орисі». – Воістину світ тісний! Всі шляхи ведуть у Колки. Слава Україні!

Дівчина озирнулась і заясніла милою усмішкою:

- Героям слава! Йди до мене, «Хмелику»! - покликала радісно, ще й рукою махнула.

Йому захотілося при всіх обійняти й поцілувати свою кохану, але не насмілився. На них дивилося багато сторонніх очей. Сором'язливо тупцював на одному місці, а серце шаленіло від радості, тремтіли руки й ноги.

- Ти вже в Колках, «Хмелику»? Де не посій, ти там вродишся! - пожартувала і відважно потиснула хлопцеві руку. - Вибач, що для довгої розмови не маю часу. Поспішаю... Але через годинку-дві буду вільна. Чекай на мене ввечері біля «Просвіти». Чекатимеш?

- А можна, я піду з тобою?

- Ні. Маю завершити одну важливу справу, а ти мені заважатимеш.

Василь простояв біля будинку «Просвіти» до сутінок. Дівчина все ж таки прийшла. Весела, енергійна, як отой вітерець, що дув із поля.

- Довго чекаєш?

- Та ні, не дуже, - збрехав Василь. - Ти коли сюди прибула?

- Цієї ночі. По зв'язку привела командира Савура на військову нараду. Щойно була на Білих Берегах. Там так гарно! Ватри палають, ліс шумить, коні пасуться, хлопці вечеряють. Пригостили й мене... Ти був на Білих Берегах?

- Не довелось. Морську справу вивчаю на суші.

Цього вечора «Хміль» і «Орися» про серйозні справи майже не говорили. Просто дивилися одне одному в очі, трималися за руки. А коли з вікон «Просвіти» залунала пісня, прилучили свої голоси до хору:

Повіяв вітер степовий,

Трава ся похилила,

Впав в бою хлопець молодий,

Дівчина затужила.

А був то хлопець молодий.

Пора йому кохати,

Він впав, як той сухий листок,

Повік буде лежати...