Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Його очі горіли диким вогнем, пашіло обличчя, волосся на голові стирчало дибом. Хлопець натискав на гашетку кулемета, щоразу промовляючи:

- Ось вам, ось! Я вас, чортове хам’я, нагодую залізною кашею! Зуби поламаєте!

Василь стріляв рідко, хіба що в конкретно видиму ціль.

- Дивись, Василю, танк сюди пре. Невже німаки так швидко прорвали кільце оборони?

- То наш танк. На броні нема чорних хрестів. Хіба не бачиш? Його захопила чота імені Коновальця в бою на шляху Рафалівка-Володимирець. Німці загрузли в болоті, а наші хлопці запрягли кілька пар коней, витягли танк, зафарбували свастику. Всі про це знають...

- Виходить, що ми й справді маємо на озброєнні танк. Але чи є у нас досвідчені танкісти? Чи досить у них снарядів? Чому вони не стріляють? Та ж стріляйте, хлопчики, стріляйте, дорогенькі! І ти, Василю, стріляй!

- Чого стріляти, коли німці не йдуть в атаку? Я думаю про Івана...

Василеві страшно не було. Серце віщувало, що з ним нічого поганого не трапиться. А навкруги тарахкотіло, бухкало, гахкало, гарчало. Небо змішалось із землею, день перетворився на ніч. Десь пополудні гармати замовкли, зате поповзли танки. Німці пішли в атаку.

- Ось тепер нам, братику, хана, - з безнадійною тугою промовив Василь. - Давай спробуємо околицями пробратися в шпиталь до Івана. Як він там? Чи живий?

- Ти здурів, Василю? Заскавчав, як побитий пес! Якщо ми дамо драла, то хто буде захищати республіку? – несподівано визвірився молодший брат. - Ось зараз дам тобі ляпаса! У нас ще є набої і гранати. Жбурну одненьку в танк і тельбухи німакам випущу!

- Е-е, чоловіче! Щоб підбити танк, треба не одну, а цілу в'язку гранат кинути.

Петро на мить розгубився, проте гарячково зв'язував докупи три гранати. Став на повен зріст, замахнувся.

- А якщо не вцілю? Та ні! Вцілю!

Кинув гранати і враз упав, закривавлений, на землю.

- Ой, Петрику, Петрику, я ж тебе просив!

Василь за ноги втягнув пораненого брата в окоп, і в цю мить їх накрило землею. Хлопець чув, як поблизу гуркотіли танки, як ґелґотали німаки. Здавалося Василеві, що всьому кінець, що вони обидва мертві.

«Мамо, помоліться за наші душі», - іскоркою спалахнула думка і тут же згасла. Настала непроглядна пітьма.

Отямився хлопець від чийогось стогону. Обмацав себе з голови до п'ят - живий! У вухах шуміло, боліла і паморочилась голова, та він живий. А Петро?

- Допоможи, Василю... Вмираю...

Ага, це голос його молодшого брата. Він потребує допомоги.

- Зараз, зараз... Тебе присипало землею. Потерпи... Я швидко! - шепотіли губи, а руки помимо волі розгрібали землю. Хлопець дер насипану снарядом могилу, нігтями, як звір нору. Не відчував ні втоми, ні болю. Потрібно якнайшвидше звільнити Петрика.

- Зараз, зараз... Потерпи! - благав він брата.

Нарешті вони вибралися з ями. Надворі ніч, нічого не видно. Брат стогне, значить, живий. Потрібно негайно звідси тікати. Але куди? В якому напрямку? Хтозна... Вони прямуватимуть до світла, доберуться до якогось затишного місця. Василь винесе брата на руках, надасть першу медичну допомогу, знайде лікаря. Мац-мац! Автомат на грудях, граната за поясом. Можна йти.

- Петрику, братику, чіпляйся за мою шию руками. Міцно тримайся! Перед нами далека дорога, і ми здолаємо її!

Петро жалібно застогнав.

- Що тобі? Ти контужений чи поранений?

- Болить! Осьде... Ду-у-уже болить! - пожалівся брат. Біда! Стало страшно...

- Нічого... Нічого, брате. Головне, що ми живі. А як там наш Іван? Як моя «Орися»? - заспокоював хлопець сам себе, а подумки благав: «Мамо ріднесенька! Моліться за своїх безталанних синів. Важко нам!»

Василь ніс брата і не боявся ні стрілянини, ні ворожого полону. Ішов через рови, переступав через повалені дерева, а заграва від пожеж освітлювала шлях вогненно-хижими очима. Він спотикався, падав, піднімався і йшов далі. Здавалося, що не відчуває ваги братового тіла, навіть інколи думав: «Кажуть люди, що своя ноша легка. Правду кажуть».

Час від часу брат просив:

- Зупинися... Поклади мене... Хочу відпочити... Пити хочу... Пити... Болить!

Василь клав пораненого на землю, шукав криницю. Знайшов, та не було відра. Швидше б дістатися до річки. Там вони нап'ються, а Василь обмиє від землі та братової крові руки. Тепла й липка, вона юшить з невидимої в пітьмі рани, лякає, змушує бігти.

«Боже милостивий, зглянься над нами! Врятуй мого брата! Адже ми не за себе... Ми за святу справу, за волю і честь України», - молився Василь.

До річки було далеко. Він не донесе брата, не вистачить сил. Потрібно когось покликати на допомогу. Але кого? Перелякані люди сновигають сюди-туди в пошуках рятунку. Он як плачуть діти, голосять жінки. До кого звернешся? У кожного своє горе. Ага! Треба йти до церкви! Може, ще живий священик Соколовський...