Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Вже минула північ, коли Василь з пораненим братом на плечах переступив церковний поріг. Церква була переповнена переляканими людьми. Вони стояли на колінах, били поклони й молились. Священик оглянув пораненого і перехрестився:

- Пізно. Він уже не дихає... Пульсу нема... Три рвані рани... Зачепило його осколками, бідолаху...

Василь підняв угору кулаки:

- О Боже! Чому Ти такий жорстокий? Я ж Тебе молив! Я ж Тебе благав! А Ти... Ти...

- Гріх таке казати, сину мій! - священик охопив Василя обіруч і струсонув так, що в хлопця клацнули зуби. - Бог послав нам, грішникам, дні великої темряви. В Колках загинули майже всі...

- А я... Чому я живу, а мій брат мертвий? Краще б я... Петро наймолодший серед нас, але першим пішов у повстанці і першим загинув. Мамо! Що вам приснилося цієї ночі? О-о-о!

Мати була далеко. З іконостасу на хлопця дивилися незворушні лики святих. А молодший брат заплющив очі, ніби спочив після важкої праці сном праведника. Смерть не спотворила його юного вродливого обличчя.

- Йому вже нічим не допоможеш, - сказав священик. – А ти тікай! Тікай, хлопче, чимшвидше з цього пекла, бо церква - ненадійне сховище. Снаряд уже потрапив у вівтар, ще раз шарахне - і по всьому.

- А як же Петрик? Я не можу його отак залишити.

- Ми поховаємо його, я обіцяю. А ти тікай!

- Не можу, мушу сам... Щоб місце знати.

- Будеш знати. За церковною огорожею росте старезна липа. Там спочиватимуть його останки. Колись повернешся... А зараз мені скажи, яке ім'я дали твоєму братові при хрещенні. Помолюся за упокій душі.

- Петро. Петро Хмелюк.

***

З ВОГНЮ У ПОЛУМ'Я

Засудженому до страти хотілося хоч трохи відпочити від спогадів, прогнати з уяви тіні минулого. Де там! Вони накочувалися бурхливими хвилями, не давали й миті спокою...

... Вже розвиднілось, коли Василь Хмелюк переплив на драбині на протилежний берег Стиру. Може, тут буде безпечніше? Ще в поруйнованих Колках до Василя прибилося чотири вкрай змучених, обпалених полум'ям бою повстанців.

П'ять недобитків, що врятувалися живими з пекла, розвели в лісі вогнище, трохи просушили одяг, наїлися підсмажених на патичках грибів, напилися води. Вже збиралися подрімати, коли почули торохкотіння возів.

- Позір! Слухай мою команду! Всім лягти на землю! - наказав «Хміль». Старшинський вишкіл не пройшов даремно, а смерть брата зробила хлопця безстрашним.

Повстанці залягли. Дорогою їхало дві підводи, запряжені добрими кіньми. На підводах сиділо п’ятнадцять невідомих, озброєних автоматами людей. За возами їхала «тачанка» з кулеметом «максимом» на задку, ніби зійшла з екранів кінострічки про далеку громадянську війну.

- Москалі! - не втримався хтось із хлопців і випустив чергу з автомата: др-р-р-р!

- Ов! Та нехай того дурня, що стріляв, ясні громи поб'ють! Чи ви бачили? Мені руку кулею зачепило! - почулося сердите з переднього воза.

- Тьху на твою голову! Невже знову червоні партизани? Тільки-но намилили їм шиї, а вони знову тут як тут! - істерично крикнув інший і зіскочив з воза.

- Не смій стріляти! - наказав «Хміль». – Це ж наші! Наші! Невже вам повилазило?

Через хвилину-другу хлопці вже браталися, обнімалися і навіть цілувалися.

- Цу на вас! Нагнали страху, що доведеться шукати бабу-шептуху, аби переляк яйцями викачала! - жартували незнайомці. - Звідки ви, хлопці?

- З тамтого боку річки. З Колок.

- Ага, ага! Чули ми, чули... Кажуть, що там вас німаки оточили і добряче поколошматили. Чи правда?

- Ой, хлопці! М'яко сказано... В Колках каменю на камені не зосталось. Ото нас п'ятеро...

- Приставайте до нашої чоти, будемо разом воювати.

Потім Василь не раз дивувався, якими довірливими були українські повстанці в ті часи. Гітлерівці - жорстокі вороги, проте поводились з противником без усіляких хитрощів, каверзних підступів. А більшовики... Від них можна чекати всього, чого завгодно. Не знав тоді Василь, що цього ж таки дня доведеться зустрітися з червоними партизанами.

Коли переїздили попри маленький хутірець, хтось невідомий обстріляв їх з недалекого ліска. Повстанці відповіли чергою з кулемета, і на тому все скінчилось. Поїхали далі. Та невдовзі з того ж таки ліска вибіг якийсь дядько в личаках, махаючи аркушем паперу і щось кричучи білоруською мовою. Підбіг до першої фіри і вручив Василеві записку, в ній було написано: «Сдавайтесь! Вы окружены отрядом имени Чапаева. Будем биться, или мириться? Дайте ответ». Внизу – каракулі підпису.

- Сдавайтесь, сябры! Вы в кольце. Их много, - підтвердив дядько в личаках.