Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Ех, друже, - зітхнув «Хміль», вислухавши розповідь «Криги». - Крім червоних банд, у волинських лісах з'явилися ще польські карателі, так звана Армія Крайова. Доведеться нам битися на три фронти: з німаками, москалями та ляхами. Чи подужаємо? Німці відступають... Злющі, як оси... Та все ж їх легше подолати, ніж москалів. Знаємо ми добре отих «освободителів» ще з тридцять дев'ятого року. Якби не вони, то й війни не було б. Сталін постійно з кимось воює: то з японцями, то з фіннами, то з поляками, то з німцями. А був час, коли Сталін дружив з Гітлером, ділив Европу. Договір про мир та ненапад підписали... Тепер вони - люті вороги, а невинні люди через їхні вибрики помирають. Скільки крові пролито, скільки страждань і сліз материнських!

- А голод у Східній Україні ти забув? Найстрашніша смерть від голоду, друже. Краще полягти в бою від кулі.

- Від кулі, кажеш? Не дай. Боже, нікому. Он у Колках мого брата вбили «фріци». Гарний такий, добрий, розумний... Йому ще й сімнадцяти не було, коли він автомата від німця відняв і подався в ліс до повстанців. Позавчора я оцими-от руками закрив його мертві очі. Серце крається... Є ще в мене старший брат Іван. Я сказав - є... Але ж він, поранений, залишився в тому колківському пеклі. Звідки мені знати, чи він живий?

«Орися», дівчина моя...

- Ти сказав - «Орися»? Звідки її знаєш?

- Знаю. Зв'язкова з сотні «Хоми». В Колках була...

- Якщо твоя «Орися» невеличка на зріст; з довгою косою, то це сусідка моя. Ми з одного села. Насправді її Лідою звуть. Хороша дівчина, геройська.

- Справді? - зрадів Василь. - Ось бачищ друже, який тісний світ. Усі ми сусіди, всі сестри й брати...

- Не переживай, «Хмелю». Жива «Орися». Брата жаль... А моя односельчанка жива!

- Звідки знаєш? - Василь глянув на «Кригу» недовірливо.

- Бачив її на днях. Вона в колківську м'ясорубку не потрапила. Командир «Олег» направив її з якимось секретним завданням на Берестейщину...

«Крига» ще щось говорив, але «Хміль» вже його не слухав. Слава Богу, «Орися» жива! Якби ж то ще й Іван був живий! А Петрика нема. Його вже не вернути. Нікому... Ніколи...

-------------------------

Записано з розповідей колишніх вояків УПА.

***

КОРОСТА, ЧУМА, ХОЛЕРА

Мабуть, що й справді Василеві Хмелюку судилося пережити у в'язничній камері своє життя від початку до кінця. Спогади, спогади... А що в тих спогадах? Війна, бої, бої і ще раз бої. Йому немає ще й тридцяти, а він пережив стільки, що вистачило б на сотню життів.

«Хміль» пам'ятає, як вони з «Кригою» зібрали шістдесят сім відважних хлопців і знову перебралися на правий берег Стиру, на рідні волинські землі. Тут і почалася їхня безкінечна бойова епопея з ковпаківцями. Тільки-но ступили на пограбовану й випалену німцями Волинь, як у селі Олика Цуманського району наштовхнулися на великий загін червоних партизанів.

- Що маємо робити? Приймемо бій чи обійдемо стороною? - очі «Хмеля» з довірою дивилися на побратима.

- Перш за все потрібно піти в розвідку, дізнатися, скільки їх, як вони озброєні. Тоді й вирішимо...

- Дозволь мені піти, друже командире. Дозволиш?

- Що ж... Бери Горобця, Костенка і рушайте. З Богом, хлопці! Будьте обережні.

- Не вчи вченого! - ні з того, ні, з сього образився «Хміль».

- Я не вчу Я застерігаю. Хвилююся...

Розвідка пройшла успішно. Хлопці побачили, що «ванюшки» майже всі п'яні, смалять цигарки, грають у карти, пасуть в лісі коней. Скориставшись вечірніми сутінками, повстанці несподівано їх оточили. Зав'язався жорстокий бій, внаслідок якого майже сто противників загинули. Повстанці ж втратили двох побратимів. Ще один був поранений.

Після цього вдалого бою в Красному Бору відбувся ще один бій, де повстанці здобули осідок більшовицького штабу. Тут уже були великі втрати з обох сторін.

Через кілька днів українські повстанці здобули місто Любешів. Захопили аптеку і продовольчий склад. Наступив довгоочікуваний перепочинок. З фронтів надходили повідомлення, що під натиском радянських військ німці відступають, а червоні партизани, побиті й пошарпані хлопцями з УПА, поспішно відбули кудись у Карпати. Українські повстанці зализували рани, ласували німецькими консервами з любешівського складу, досхочу відсипалися і навіть читали газети, журнали, книжки… До рук Василя потрапила підпільна газета «За самостійну Україну» - бойовий орган ОУН. Спочатку він прочитав сам, потім уголос почав читати іншим хлопцям.

- Послухайте, друзі, що тут написано! Ота большевицька короста наробила лиха не тільки у нас. Ось що пишуть в газеті:*