Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Та кури вже, кури, тільки полою закривайся!

В нічній пітьмі зблис вогник сірника, почулося шкварчання самокрутки і задоволений смішок «Уласа»:

-Ух, ти! Який тютюнець солодкий! Солодший від цукерки!

Раптом в кількох кроках від хлопців щось зашурхотіло, під чиєюсь ногою тріснула суха гілка . Хлопці миттєво, мов по команді, кинулися на підозрілі звуки... Якась людина! Схопили непроханого гостя за плечі, повалили на землю. Присвітили ліхтариком. Побачили перекошене від страху молоде чоловіче обличчя. Пілотка з червоною зіркою... Гімнастерка радянського солдата... Сержантські погони... На грудях - «калаш»... Ворог! Небажаний свідок... Що в таких випадках зазвичай роблять з ворогами? На це питання можна було б і не відповідати. Одначе якась невідома сила зупинила караючу руку Сашка.

- Ти хто? - запитав хрипко.

Сірі від переляку губи заворушилися, проте не змогли вимовити ні слова.

- Чого шастаєш понад річкою серед ночі? Не боїшся? Ти один чи вас багато? Ну, говори!

- Один я... Один... - нарешті спромігся по-російськи сказати, тремтячи усеньким тілом. - Зустрічався з місцевою дівчиною, а зараз поспішаю в казарму.

- З дівчиною, кажеш? Як її звати?

- З Галиною... Сидорук... З Голишева вона...

Вочевидь сержантик не брехав. Хлопці знали таку дівчину. Кругла сирота, засиділась в дівках, ніхто не сватає, бо в селі женихів нема. Розпорошила війна українських хлопців по світу: кого совєти мобілізували на фронт, кого розстріляли чи посадили у в'язницю, а більшість зголосилися в УПА. От і знюхалась дівчина з енкаведистським сержантиком. Як у тій приказці: «Коли нема риби, то й рак - риба». Діло молоде...

Хлопці оточили невдаху-залицяльника і взяли під приціл.

- Я знаю, що ви мене розстріляєте. Не хочу вмирати... Дозвольте попрощатися з мамою! Благаю!

- З мамою? З якою мамою?

Сержант не відповів. Він витягнув з лівої нагрудної кишені гімнастерки щось подібне на невеличку фотографію і притулився до неї губами. Сашко вихопив це «щось» з рук приреченого на смерть:

- Що то таке?

На превелике здивування, це був потертий образочок Божої Матері. У Сашка від несподіванки перехопило подих, спітніли долоні. В його родині всі були глибоко віруючими людьми.

- Коли мене забирали до армії, то мати моя дала цю іконку і сказала: «Намагайся не вбивати людей, синку. Хіба що на фронті... Там мусиш...» Вона не знала, що я опинюся у внутрішніх військах. Я нікого ще не вбив, присягаюся. Повірте мені! - в його голосі чувся плач.

Сашко вже знав напевне, що не застрілить цього чужинця. Він це зрозумів у ту саму мить, коли побачив зображення Божої Матері в його руках. «Улас» і «Блискавка» невдоволено забурчали:

- Ти що... Здурів? Ми не маємо права відпускати чекіста живим! Він нас не відпустив би. Сам знаєш...

- Знаю. Та я... я не можу, Кінчайте самі, якщо у вас піднімуться руки.

Друзі завагались. Сашко різким ривком зірвав з шиї сержанта автомат, висипав у свою кишеню всі набої, знешкоджену зброю знову почепив йому на шию.

- Це все? Гранати, пістолета, ножа не маєш?

- Ні-і! - перелякано прошепотів енкаведист.

- Дивись мені! Тепер слухай уважно, що я скажу. Ми зараз підемо, а ти півгодини сиди тут, де сидиш. Сиди тихенько, не ворушись і голосно не дихай. Мовчи! Потім іди в казарму, а хоч чортові в зуби. Про нашу зустріч нікому ані пари з уст! Інакше з-під землі дістанемо і з живого шкуру злупимо. Зрозумів?

Хлопці вже відійшли кілька кроків, коли Сашко озирнувся:

- Звідки ти, хлопче?

- З Псковської області, - почулося у відповідь.

- І чого ви, москалі, весь час пхаєтесь на нашу Україну? Ми ж вас не чіпаємо. Живіть собі у вашому Союзі. Він величезний. Дайте й нам спокійно жити на рідній землі!

Минав час, а хлопці дорікали Сашкові при нагоді за те, що він порушив закон підпільної конспірації.

- Ти ж наразив нас на смертельну небезпеку. Невже не розумієш? За таке свавілля і свої можуть поставити до стінки.

- Облиште, хдопці. Не міг я... І ви не могли, я певен. Хіба можна стріляти в людину, руки якої тримають образ Пресвятої Богородиці?

Хлопці притихли. Все ж іноді казали:

- Колись пошкодуєш Саньку, що відпустив того червоного сержантика. Скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс дивиться. Колись він ще відплатить тобі за добро.

- Мовчатиме він, я вірю. Ми ж довіряли євреєві Хасману, який возив повстанських командирів на збірки, явки, на місця бойових дій. Підібрали хлопчину з гетто, прийняли в УПА і поки що не пожаліли. Він платить нам більшою відданністю, аніж деякі свої, українці. А лікарі? Згадайте, хто лікує хлопців з лісу. Грузин, чех і знову ж таки жидок... А та чота узбеків, що дезертирувала з Червоної Армії? Хіба ж вони з нами пліч-о-пліч не боролися проти німців та кадебістів? Я вірю, що той москалик не заподіє нам зла.