Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Тетяна Байда

ХРЕЩЕНІ

ВОГНЕМ

Художньо-документальна повість

Луцьк

«Волинська обласна друкарня»

2008

Шановні читачі! Прочитавши повість «Хрещені вогнем», ви не зможете залишатися байдужими до подій, які відбувались у 40-50 рр. двадцятого століття на Волині. Невигаданий трагізм людських доль зворушить вас до глибини душі.

Імена, прізвища та псевдоніми усіх дійових осіб - справжні. Дати боїв, кількість убитих і поранених взято з архівів. Дійсність, тут змальована, перевершує найнеймовірнішу фантастику.

***

І мертвим, і живим, і ненародженим

землякам своїм волинянам присвячую

***

Сама про себе

Дотлів і згас гарячий літній день,

Заснуло сонце, вкутавшись у хмарку...

Ввірвалося в село енкаведе,

Схопило восьмикласницю-школярку.

Поклали ницьма дівчину в пісок

І закували руки у кайданки,

Штовхнули потім в «чорний воронок»,

Знущалися на допиті до ранку.

Підвал холодний, довге слідство й суд,

Вязниця, карцер, камера і нари...

Ніхто за злочин не скарав іуд,

Живуть ще й досі підлі яничари.

Вітри холодні віяли з тайги,

І падали на землю мертві зорі,

Коли етапом дівчину везли

В сніги сибірські, в далі неозорі.

Щоб не було в минуле вороття,

Співать учили «Мурку» і «Циганку»,

Зламали юній дівчині життя,

Зробили із школярки каторжанку.

Кайло, сокира, пилка у руках.

Штрафний пайок. Ганебний номер «зечки».

Ім’я забрали. Воля - лиш у снах.

Виконуй план. Працюй без суперечки.

Коли найголовніший кат помер,

Вернулась на Волинь свою Тетянка,

Живе і пише вірші ще й тепер

Бандерівка, оунівка, повстанка.

***

«Ми не мали іншої дороги...»

Степан Бандера

ЧАСТИНА ПЕРША

НОЧІ

В КАМЕРІ

СМЕРТНИКІВ

***

НАЙРІДНІША І НАЙДОРОЖЧА

Тіні минулого з'являлися щоночі. На облупленій стіні в'язничної камери, мовби на кіноекрані, ворушилися людські постаті. Колись вони існували насправді. То були батьки, брати, сусіди, однокласники. А ще - бойові побратими і кохана дівчина...

- Синку, йди до мене!

Це - мати. Ось вона в збляклій терновій хустині та в сірій вовняній камізельці сходить з екрану і простягає до нього руки. Так, це руки його матері. Він добре їх пам'ятає з того часу, як почав усвідомлювати себе живою істотою на цьому світі.

Оті великі натруджені руки селянки з вузлуватими пальцями й мозолястими долонями він бачив щодня. Грубі й некрасиві, порепані від важкої праці, вони були найріднішими, найтеплішими і найніжнішими від усіх рук на білому світі. І зараз він притулився до цих рук, неначе маленький хлопчик, а мати погладила його по обличчю, пригорнула до грудей. Він навіть почув стукіт материнського серця, вловив дихання. Хіба привиди можуть дихати й говорити? Ні і ні! Це справді його рідна ненька пробилася через товсті мури в'язниці, прилетіла з тамтого світу, проникла місячним промінчиком крізь крихітне заґратоване віконечко під стелею, щоб підтримати любого сина в цей неймовірно важкий для нього час.

- Ох, мамо! Ріднесенька моя матусю! Як я вас люблю! Яка мила, яка потрібна мені ваша ласка, ваше щире материнське слово! Чи знаєте ви, мамо, що червоні посіпаки засудили мене до страти? Я доживаю останні дні свого життя. Мені страшно, мамо. Я хочу жити!

- Не бійся смерті, синку. Ти достойно жив і достойно маєш умерти. Я пишаюся тобою. Десять років ти зі зброєю в руках боронив свою землю від ворогів. Тебе пам'ятатимуть люди. Всемилостивий Господь не допустить, щоб даремно пропала хоч одненька крапелиночка людської крові. Велика честь - прийняти смерть за волю України.

- Дякую, мамо. Ваші слова, наче бальзам на спраглу душу. Я прожив не так уже й мало. Через тиждень мені виповниться двадцять дев'ять років, з яких більше десяти я був воїном УПА. Моїх братів і бойових друзів давно нема на цьому світі. Деякі з них пройшли через жорстокі тортури енкаведистських катівень, багато моїх земляків горбатиться в більшовицьких ГУЛАГах. Мене також катували, мамо: взували в «червоні чоботи»... Одягали «чорні рукавиці»... Підвішували вниз головою до стелі і били палицями по пятах. Це страшний біль, мамо! Я втрачав свідомість, з горла і носа пускалася кров. Мене знімали, обливали водою і знову били, били, били!