Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Армія! Яка армія? Хіба може існувати підпільна армія? - дивувалися декотрі.

- Та замовкніть, хлопці. Це ж велика честь... Слухайте! - сердились інші.

Слово взяв провідник:

- Дорогі побратими! Запам'ятайте на все життя цей історичний день - свято нашої покровительки Пресвятої Богородиці. Ми розпочинаємо збройну боротьбу за волю й незалежність неньки України. Раби повстали! Ще за часів царської Росії москалі зневажливо й принизливо називали наш край Малоросією, а українців - малоросами. Буржуазна Польща перелицювала Західну Україну на свій лад, назвавши її Малопольська Сходня. А румуни й угорці називають жителів Закарпаття й Буковини русинами. Цікаво, яку назву дадуть нам гітлерівці? Всі окупанти бояться назви «Україна», мов чорт ладану За нашими підрахунками, у національно - визвольній боротьбі на даний час задіяно приблизно сто тисяч осіб. Це велика сила. Однак ми роз'єднані. Кожна боївка, кожна чота чи сотня має свого командира, який нікому не підзвітний. Пора об'єднатися. Пора навести лад в усьому. Без твердої руки і залізної дисципліни наша боротьба зведеться нанівець. Пам'ятаєте, друзі, казку про батьків віник? Якщо він зв'язаний в одне ціле, то його неможливо зламати. Якщо ж віник розв'язаний, то поодинокі прутики легко ламаються. Так і ми... Правду я кажу чи ні?

- Правду! Правду! - загули звідусіль.

- Отже, запам'ятайте, хлопці, що Українська Повстанська Армія зродилась на півночі Волині поблизу річки Турії, тому групу військ ми назвемо УПА-Північ, а перший військовий округ - «Тури». Нашим курінним призначено друга «Остапа», якого ви бачите перед собою, - і провідник махнув рукою в бік вершника на білому коні.

- Слава! Слава! Слава! - хором пронеслося в повітрі.

- Тихо-о! Закликаю до тиші! Невже вам не кортить знати, хто є Головним командиром новоствореної Повстанської Армії?

- Хто? Хто? - загули всі разом.

- Головнокомандувачем УПА призначено майора «Клима Савура».

«Хміль» відразу здогадався, що «Клим Савур» - це підпільне псевдо командира, а не справжнє його ім'я та прізвище. Проте не слід ні до чого доскіпуватися.

- А хто тепер керує Революційним Проводом ОУН? - прохопилося кілька голосів. - Степан Бандера?

- Ні. Степана Бандеру заарештувало гестапо ще у 1941 році і, на жаль, він знаходиться в гітлерівському концтаборі «Заксенгаузен». Проте його нескорений дух, його революційні ідеї з нами. Бандера нас покликав до зброї. Він сказав: «У нас немає іншої дороги». Справді, друзі, що в нас нема іншої дороги, окрім збройної боротьби.

Потім слово взяв курінний «Остап». Вихором зіскочив він з коня, зняв шапку з голови, широко й душевно посміхнувся:

- Повоюємо, друзі мої? Повоюємо! Добре повоюємо! Я вірю вам, як сам собі. Я надіюся на вас, як на Господа Бога, будемо бити клятих німаків до побідного кінця. Не дамо їм вивозити українську молодь у Німеччину на примусові роботи. Будемо палити німецькі фільварки, перехоплювати награбоване зерно та худобу. Ми будемо пускати під укіс ворожі поїзди зі зброєю та солдатами, що прямують на фронт. Помстимося «фріцам» за те, що вони не дали відновити українську державність тридцятого червня сорок першого року. Гестапо заарештувало Провід ОУН, заборонило вивішувати жовто-блакитні прапори свободи, співати гімн «Ще не вмерла Україна»...

Командир говорив, а кожний повстанець слухав і думав: «Господоньку! Яка ж то мати народила на світ такого орла?» «Остап» і справді вирізнявся серед інших. Не дуже високий, зате стрункий, широкоплечий, з гордо піднятою головою. А пишні кучері, а сині очі, а вишневі уста! Дівчата мліли, коли бачили курінного верхи на білому коні. Хоч і війна, і біда, і смерть чигає за кожним кущем, але дівочому серцю не накажеш мовчати, не накинеш хустку на очі, не заборониш мріяти про кохання.

- Я знаю, - продовжував командир, - що частина з вас уже нюхнула пороху, побувала в боях, зазирнула в очі смерті. Одначе є ще багато необстріляних, а дехто з вас ще й зброї не має. Потрібно новобранцям пройти військовий вишкіл, здобути в боях зброю. Бо хто ж нам її дасть? УПА - це армія без держави. Одна надія - на місцеве населення. Увесь тягар падає на плечі селян. Їх душать подтками, контингентами... А тут ще й доведеться нас нагодувати, одягнути, озброїти, переховати, зігріти, перев'язати наші рани... У Вовчаку розмістимо штаб. Тут незабаром запрацюють млин, хлібопекарня, зброярня, масарня з ковбасним цехом, кравецька та шевська майстерні. Жінки у волинських селах уже шиють нам однострої, білизну, ковдри, а шевці - черевики й чоботи. Дівчата зголошуються бути добровільними розвідницями, зв'язковими, санітарками. Вони заготовляють полотняні бинти, збирають лікарські трави...