Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Ти не зрадив, синку?

- Ні, мамо. Дев'ята заповідь Декалогу українського націоналіста гласить: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни». На допитах я прикушував язика і молився. Я наказував собі: «Не зрадь! Не зрадь!» Згадував слова якогось поета: «За зраду проклене старенька мати сина. Не подадуть руки ні друзі, ні брати. «За що дали срібняк? - спитає Україна. - Я б вільною була, якби не зрадив ти...»

- Я тішуся, сину, що ти не взяв гріха на душу, не став Іудою Скаріотом. Господь оцінить твою жертву

- О! Якби я зрадив, якби продав своїх побратимів, то зараз був би на волі. Мені чекісти обіцяли золоті гори. Казали, що я матиму право поїхати в будь-яке місто Союзу, і мені там нададуть житло й роботу. Я зможу отримати вищу освіту, здобути добру професію. А ще мене вмовляли вивчати й удосконалювати німецьку мову. Тоді кремлівські головорізи направили б мене за кордон, щоб там я вистежив і вбив нашого Провідника Степана Бандеру.

- Ой, синку! Що ти кажеш? Що ти таке говориш? І думати не смій! Згадай своїх братів. Пам'ятаєш, як Петрик підстеріг німецького солдата, коли той справляв нужду, а свою пухкавку повісив за хлівом на сучку старої груші. Петрик підпер двері нужника дрючком, прихопив німецького автомата і гайнув у ліс до хлопців. «Прийміть мене, - каже, - у повстанці. Я не просто так... Я зброю приніс!» А сам сміється, аж захлинається! «Скільки ж тобі років, кордупленя?» - запитав командир. - «Вісімнадцять минуло!» - збрехав Петрик і навіть оком не моргнув, йому ж тоді ще й сімнадцяти не було... Повірили... Прийняли...

- Ой, мамо... Загинув наш Петрик у бою з німаками в Колках. Я теж там був. Ніс брата на плечах до сільської церкви, щоб поховати. Там він, сердешний, і спочиває... Було йому в ту пору вісімнадцять... Наймолодший, а пішов у вічність першим.

- Ось бачиш, сину, як воно буває. Петрик загинув у бою з німаками, а Іван сам собі пустив кулю у скроню, коли енкаведешники оточили криївку. Я не знала цього, бо вивезли нас совєцькі напасники з рідного села на білі ведмеді.

Знайшли кати для нас тюрму,

Тут будем вікувати.

Чужий тут край, скрізь вороги,

А вітер свище в ґрати...

Там, у селищі Тарта-Сале Ямало-Ненецького округу знайшли ми з твоїм батьком Олексою вічний спочинок. А донечка Оленка виросла в дитбудинку, вийшла заміж за москаля, забула рідну мову, стала яничаркою. Тепер вона вже не Олена Хмелюк, а Альона Шимкова. Охо-хо! Важко й сумно мені лежати в чужинецькій землі, Василечку! Дуже холодна вічна мерзлота Заполяр'я. Далеко літати моїй душі до тебе на побачення, хочеться в Україну... Кортить полежати горілиць у житі, послухати пісню жайворонка...

- А мене, мамо, поховають в одному з підземель Свято-Троїцького собору. Червоні безбожники гріха не бояться. Зберуть десять - дванадцять смертників, заведуть уночі в підвал колишньої духовної семінарії, постріляють, а трупи посиплять хлоркою і привалять бетонною плитою. Щоб не копати й не засипати ями, щоб не трудитися... У ці потаємні схованки звозять вони звідусіль убитих повстанців. Щоб ніхто не бачив і не чув... Щоб усе шито-крито... Ні хреста, ні могили... Кажуть, ніби тіло нашого славного командира Клима Савура чекісти замурували в стіні Рівненської в'язниці. Інших - під асфальт...

- Я знаю про це, Васильку. Скажи мені, чому ця камера якась дивна? Нагадує кам'яний мішок...

- Це ж не камера, мамо. Це чернеча келія. Колись тут жили монахи. В оцих стінах лунало слово Боже, возносились до неба молитви й духовні піснеспіви. Більшовики зробили зі святого місця в'язницю. А ось за цією стіною - військовий трибунал. Тут мене катували на допитах, тут і судили, тут і розстріляють. Щоб не ходити далеко. Щоб усе під рукою...

- Навіщо ти здався їм живим до рук, сину? Адже повстанці давали клятву: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї».

- Ох, мамо! Не шматуйте мою душу, бо вона й так пошматована каяттям, випалена дотла вогнем гніву та безсилля. З необережності я потрапив у «вовчу яму». Зрадник завів мене у пастку... Отак я опинився у неволі.

- А бодай би усіх зрадників поглинула свята земля! Бодай би вони не мали спокою ні на цім, ні на тім світі!

- Не кляніть, мамо. Краще помоліться за мене, грішного. Хотів би висповідатись, прийняти святе причастя, але про це годі й думати.

- Хіба ти грішний, Василечку? Воював ти на своїй рідній землі. Боронив нашу віру й мову, і батьківську домівку від чужинецьких зайд. Не йшов ти воювати ні під Берлін, ні під Москву, ні під Варшаву. Боровся за волю України...