Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Я убивав, мамо!

- Убивав, кажеш? А що мав робити, коли нас убивали чужинці. Тисячами... Мільйонами... Морили голодом, вивозили в Сибір, стріляли без слідства й суду, саджали в тюрми, гнали на каторгу. Лише на Волині німецькі та совєцькі кати вбили тридцять чотири тисячі молодих хлопців та дівчат. Сплять вони вічним сном по лісах, полях, яругах та луках. Сказав Господь, що нема святішої смерті, як умерти за друзів своїх... Царство їм небесне і вічний спокій їхнім душам!

Пропечені горем очі матері дивилися на засудженого до страти сина з ніжнісію та любов'ю, як і тоді, коли вона, ще молода й вродлива, нахилялася над колискою, сплетеною з вербового гілля, тихенько наспівуючи:

Люлі, сину, люлі!

Прилетіли гулі,

Гулі, гулі, голуби

Сірі, білі та рябі.

Ой ти, коте сірий,

Та й замети сіни,

А ти, кошенятко,

Колиши дитятко...

Любо й мило було чути рідний материнський голос. Повіки самі собою наливалися сном. Він таки засне. Люди кажуть, що в камері смертників можна за одну ніч прожити ціле життя. В нього ж у запасі ще декілька таких ночей - ночей передсмертної агонії.

- Простіть, мамо. Простіть за все.

- Хай Бог простить, синку. Прощавай! Зустрінемось на небесах...

***

КЛЯНУСЬ ЧЕСТЮ

ЗАГИБЛИХ ГЕРОЇВ...

Цієї ночі тіней минулого було багато. Привиди рухались, говорили, плакали, сміялись...

«Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю й совістю перед великим Народом Українським, перед святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх найкращиx Синів України та перед найвищим Політичним Проводом боротись за повне визволення усіх українських земель від загарбників, здобути Українську Соборну Самостійну Державу. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і впаде на мене зневага українського народу...»

- Клянусь! Клянусь! Клянусь!

Вимовивши ці слова, Василь затремтів усім тілом. Здавалося, що холодний сніг посипався посеред літа або й сама смерть обдала могильним холодом. О, так! Він вимовив ці слова і зрозумів, що дороги для відступу нема. Здобути або не бути! Але ж він не один, їх тисячі! Он вони стоять у лавах такі молоді, вродливі, сильні. Ці хлопці й дівчата добровільно обрали свою долю, взявши зброю в руки. Всі вони готові на смерть заради волі рідного народу. Як добре, що їх так багато, адже в гурті і смерть не страшна.

Сьогодні Покрова. Під ногами шурхотить опале листя, а сонце світить ясно, мовби на Великдень.

- Клянусь... Клянусь... Клянусь! - видихають сотні грудей.

У лісі поблизу хутора Вовчак українські повстанці приймають присягу. Десятою зліва стоїть юна дівчина. Від неї Василь Хмелюк не може відвести погляду. Тепер цей хлопець уже не Василь Хмелюк, а друг «Хміль», стрілець із сотні «Хоми». Цього вимагає конспірація. Справжніх прізвищ та імен нікому не належить знати. Не можна навіть знати імені коханої дівчини, хіба що підпільне псевдо. «Орися»... Та блакитноока русявка з першого погляду запала йому глибоко в душу.

«Годі мріяти! - відганяє хлопець думки, мов рій настирливих мух. - Повстанець не має права закохуватись. Потрібно воювати! Ось здобудемо волю, тоді й... Все ж таки цікаво знати, звідки ота дівчина родом і як її насправді звати. Я б назвав її Марією або Галиною. Ні, краще таки Марією. Маруся, Марусина, Марусічка, Марічка, Маня... Гарно ж як! Манічка, Манюся, Манюня... О Господи! Далася мені ота довгокоса дівчинина з величезними очима на засмаглому личку. Бач, як хвацько виконала команду: «Кріс на рамено!» А ще ж зовсім юна, майже дитина... Скільки їй років?»

- Позір! На прапор рівняйсь! Замри! - лунає команда.

«Хміль» повертає голову в той бік, де розвівається жовто-блакитний прапор, і краєм ока помічає, як до повстанців на білому коні під'їжджає вершник у стрілецькому однострої, з далекоглядом на грудях, з мапником та пістолем при боці.

- «Остап»! «Остап!» Наш курінний! - хвилею пронісся шепіт лавами.

«Хміль» бачить командира вдруге. Він знає, що це Олекса Брись, родом з Горохівщини, який очолив один із перших куренів на Волині. Саме тут, на хуторі Вовчак Турійського району, хлопець вперше почув гордий вислів: «Українська Повстанська Армія». Це було 14 жовтня 1942 року, на самісіньку Покрову. «Хміль» стояв тоді на чатах біля зброярні, коли верхи на коні примчала запилюжена звязкова «Оксана» з пакетом від Головного Революційного Проводу ОУН. Оголосили збірку. Зачитали наказ про об'єднання окремих повстанських боївок самооборони в армію. Хлопці стояли, мов укопані, витріщивши від здивування очі та випнувши від гордості груди.