Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Хлопців неначе вітром здуло. Залягли у рівчаках животами в калюжі, бо вночі була гроза. Чекають команди стріляти. А німецькі вантажівки зовсім близько. «Хміль» навіть вибрав собі ціль.

«Бабахну он у того мордастого, - подумки вирішує хлопець. - Цілитимусь просто в пику! Ач, яке рило вигуляв на українських харчах, кнур проклятущий! Та я йому зараз... Чому ж сотник не дає сигнального пострілу? Чому? Втечуть!!»

Хлопець нервує, проте відчуває приплив свіжих сил. Утоми як не було. Все ж руки тремтять. Може, це страх? «Хміль» із зусиллям вгамовує непрохані дрижаки, прицілюється і, не дочекавшись сигналу, стріляє. Приклад боляче штовхає хлопця в праве плече, зате він виразно бачить, що влучив у ціль. Авжеж, уцілив!

І тут почалося! Здійнялась така стрілянина, що аж вуха заклало. Стрільці повибігали на дорогу, стріляючи переважно по кабінах та колесах автомашин. Заскрипіли гальма, посипалося скло, і машини зупинились. Оточені з усіх боків, німаки навіть не намагалися прийняти бій. Спроба прорватися через кільце оточення, щоб врятувати життя, закінчилась невдачею. «Хміль» стріляв у втікачів і стріляв досить влучно. Вбив ще двох солдатів та поранив водія вантажівки.

«Так вам і треба! Чого припхалися на нашу землю? Хто вас просив? - захоплений азартом бою, думав Василь. - Ех, був би у мене той автомат, якого наш Петрик зреквізував у «фріца» в нужнику! Пощастило молодшому братові. Тепер їхня група військ перебуває на постої в цуманських лісах, і повстанець «Дзвін», напевно, хизується перед друзями трофейною зброєю. А кріс... Хіба це зброя?»

Здавалося хлопцеві, що бій тривав кілька хвилин, хоч насправді це було не так. Недобиті «фріци» повтікали в ліс. Бій скінчився, і сотник наказав поскидати німецькі трупи в рів, присипати землею, позбирати зброю та запасні каністри з бензином.

- Увага! Всім у ліс! «Хміль», «Лаврін» і «Плуг», до мене! Вам доручаю спалити авта, після чого прибудете на місце постою. Старшим групи призначаю «Хмеля».

Командир поплескав хлопця по спині, зазирнув йому в очі й грізно спитав:

- Чому порушив мій наказ? Вистрілив першим? За таке - строгач!

Стрілець знітився, почервонів по самі вуха й пробелькотав:

- Простіть, друже командире... Я теє... Перший бій... Нерви не витримали.

- Ну, ну! Нерви в нього не витримали! Може, тебе в шпиталь направити, підлікуватись? Щоб це більше не повторилось! Зрозумів? Та є правило: переможців не судять.

Останні слова командира звучали вже не сердито, а по-батьківськи тепло.

Виявилось, що спалити авта не так уже й легко. Минуло чимало часу, заки хлопці добралися до табору. Їх зустріли вигуками:

- Де ви так довго вешталися? Ми вже пообідали, відпочили, чекаємо на вас. Командир надумав провести збірку сотні. Хоче щось сказати і впевнитись, що ми всі живі-здорові.

«Хміль» ще не встиг напитися води, як пролунала команда:

- Позір! Шикуйсь у лави! Рівняйсь! Рівняйсь! Струнко! По черзі розрахуйсь!

Виявилося, що стрільці всі на місці.

Командир усміхнувся:

- Ось ви вже й прийняли бойове хрещення, соколята мої! Ніхто з вас не злякався, не втік, не заховався в кущі, хоча це був ваш перший бій. Мо-лод-ці! Радію, що мої настанови не пропали даремно. Я переконався, що в нашій сотні боягузів нема. Спасибі вам, друзі! Спочиньте! Маєте вільний час до вечірньої сурми . Ройовим наказую виставити на ніч посилені чати. Німці можуть оговтатись...Проте гадаю, що поночі вони в ліс не полізуть...

Сотник говорив, а Василь пас очима русокосу дівчину, що стояла, як завжди, десятою з лівого флангу Йому здалося, що вона усміхається і також дивиться на нього. Хлопець дуже втомлений, але обов'язково підійде до дівчини і увесь вільний час до відбою вони проведуть разом. Він таки підійшов і заговорив. Вона ж ніби цього чекала.

- Сьогодні наша сотня спробувала «залізної каші»? Еге ж? Страшно було? - запитала не так словами, як очима. – Мені не дозволили...

Хлопець щиро відповів:

- Я спочатку злякався. Трохи... А коли розпочався бій, то страх наче корова язиком злизала. От ніби сп'янів чи вчадів...

- Командир тебе хвалив. Я чула...

- Хвалив? Бо я пустив у розхід трьох «гансиків»! - чванькувато випнув груди хлопець і раптом схаменувся.

О Господи! Чим він хвалиться? Сьогодні він убив трьох людей! Вони вороги, та все ж це чиїсь сини, чиїсь брати. Йому захотілося плакати. Хлопець відчув докори сумління. Він убивця... Вбивця... Ой мамо, мамо, якби ж ви знали!

- Що з тобою, «Хмелику»?

О, цей ніжний дівочий голос, ці кришталево чисті очі! Вона зрозуміла стан його душі, вона назвала його «Хмеликом»!