Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Сашко не помилився. Минуло літо, і одного осіннього дня в хату до Бабінчуків увірвалось п’ятеро енкаведистів: майор, лейтенант, сержант і два рядові солдати.

- Іменем совєцького закона... Сім’я Бабінчуків підлягає виселенню в Сибір. Маєте півгодини на збори! - з порога оголосив майор.

- За що нас у Сибір? - заламала руки мати.

- Знаєш ти добре, за що, стара! - злісно засичав майор. - Твої сини в бандерівській банді.

Два сини Бабінчуків дійсно були в українській партизанці, але зболене серце з метою самозахисту підказало матері версію, дуже подібну на правду, яку ворогам важко було перевірити.

- Ой, ні! Не в банді мої сини! Спитайте, кого хочете! Старшого синочка вбили німці ще в сорок другому році. Про це всеньке село знає. Може, вам на цвинтарі його могилу показати? Німці вбили сина, а ви за це нас у Сибір! - мати заплакала.

- А молодший твій де?

- Молодшого схопили гестапівці і вивезли на роботу в Німеччину. Пропав безвісти... Про це також усі знають. Де ж ота правдонька на світі?! - мати вже голосила.

- Не бреши, стара! У нас є інші дані. Твої сини - буржуазні націоналісти. Ось і санкція прокурора. Тож збирайтеся в далеку дорогу, а ми підемо далі. З Голишева сьогодні потрібно виселити дев'ятнадцять родин. Залишимо у вашій хаті для порядку одного солдата. Не лялякайте, ворушіться! Хто має бажання тут залишитись? - звернувся майор до присутніх енкаведешників.

- Я залишуся, товаришу майор! - пролунав з сіней голос, який здався Сашкові знайомим.

- Ти, Шишкін? Гаразд, лишайся. Через тридцять-сорок хвилин вирушаємо на станцію, так що не баріться.

- Буде виконано, товаришу майор!

«Та це ж той сержантик із Псковщини, який ночами бігає до Галки Сидорукової! О Господи! Помилки нема... Я добре запам'ятав його обличчя. Тепер моя доля і доля моєї родини залежить від нього. Захоче - і мене зразу схоплять, запроторять у в'язницю на довгі роки, а то й розстріляють!» - снувалися в голові Сашка невеселі думки. Проте хлопець вирішив не тікати. Що вже буде всім, нехай те буде і йому. Хотілося знати, чи є сумління в людини, яка носить біля серця образок Пресвятої Богородиці. З усього було видно, що й сержант упізнав Сашка. Не відвів погляду, ледь помітно усміхнувся.

- Дозвольте, пане товаришу, заколоти поросятко бо в хаті, як на лихо, й кусника сала нема, нічого в дорогу взяти. А нас же чотири душі, щось треба їсти, - звернулася до сержанта з проханням мати.

- За годину встигнете? - спитав той, не зводячи з Сашка очей.

- Постараємось хутенько...

- Валяйте, а я посплю, - якось недбало сказав сержант, поставив автомата біля стола і в чоботях завалився на ліжко. Через кілька хвилин він уже хропів.

«Не боїться лишати автомата без нагляду, - знову подумав Сашко. - Та я його розумію. Він добре знає, що й у мене є зброя. Якби я тільки захотів…» І раптом стало хлопцеві легко на душі. З’явилась надія, що все обійдеться, що ніхто його не заарештує, а сім'ю Бабінчуків не вивезуть до Сибіру.

Через годину на столі вже парувала смажена поросятина, лежав хліб, стояв слоїк самогонки. Розбудили сержанта. Він винувато посміхнувся, протер сонні очі.

- Вибачте... Не спав дві доби. А як гарно пахне! Люблю свіжину.

Сів до столу, налив чарчину, глянув на Сашка.

- Як тебе звати? Скажи... Вип’ю за твоє здоров’я.

- Як мене звати? Олександр.

- Справді Олександр? Буває таке в житті! Значить, мій тезка. Я теж Олександр. Олександр Шишкін. Ну, Саня, живи сто літ. Живи і не тужи!

Того ж таки дня сім'ю Бабінчуків привезли до Луцька на залізничну станцію, де вже напоготові стояв ешелон спецпризначення з порожніми «пульманівськими» вагонами. Сашко бачив, як сіпалося сержантове обличчя, коли енкаведисти прикладами штовхали в спини стареньких бабусь, як за ноги закидали у вагони маленьких дітей, відбирали майно, нецензурно лаялися.

- Ми вас научім родіну любіть! - горлопанили п’яні й ситі чекістські мордовороти. - Будєтє носамі вечную мерзлоту рить! Мать вашу…

До Сашка підійшов сержант Шишкін.

- Слухай, тезко... Моя Галка бігає по селу, збирає підписи про те, що твої брати дійсно були репресовані фашистами. Якщо їй це вдасться зробити, то вашу родину відпустять додому. Я не забув! - і він значуще підморгнув.

І диво сталося. Не Галка, а сусіди принесли заяву з підписами односельчан, де значилось, що сім'я Бабінчуків ніяких злочинів проти радянської влади не чинила, а два їхніх сини стали жертвами гітлерівських каральних органів. Майор прочитав заяву і без усяких зволікань звелів відпустити сім'ю Бабінчуків додому.