Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Господи! Вірую і визнаю, що Ти єси Син Бога живого... - почав подумки молитися Сашко. - Під Твою милість припадаю, Богородице Діво... Ти врятувала життя не тільки сержантові Шишкіну із Пскова, а й мені та моїй сім'ї з Волині. Я славлю святе Боже Ім'я. Я завжди пам'ятатиму Твою заповідь, Господи: «Возлюби ближнього свого, як самого себе».

Коли Бабінчуків зняли з вагону, Сашка покликали до майора.

- За все потрібно платити, хлопче. Батьків я відпускаю додому, а ти мусиш дати підписку про співпрацю з НКВД. Твоїх братів знищили німці, отже, твоя дорога з нами. Дамо тобі зброю, навчимо стріляти. Станеш ястребком. Будеш разом з нами бити бандерівців.

Сашкові поза шкірою поповзли холодні мурашки. Він помітив, що Шишкін з неприхованим напруженням чекає на відповідь. Цей погляд додав хлопцеві рішучості.

- Ні-і! Що ви! Я зброї боюсь! Я вчуся в педучилищі, хочу стати вчителем. Я людина миролюбна!

Сержант схвально хитнув головою.

«Молодчина! Він добре знає, що в мене є автомат, що я вмію стріляти, проте мовчить!» - тішився хлопець, поспішаючи додому.

Життя продовжило свій лет, однак Олександр Бабінчук з Волині більше ніколи не зустрівся з Олександром Шишкіним із Пскова...*

А Василь Хмелюк... Чому так сталося, що його кати всі до одного - росіяни? Удахін, Цибулькін, Шибанов, Марков, Вецков...

-------------------------------------

* Записано з розповіді Олександра Бабінчука, ветерана Братства ОУН-УПА, к олишнього політв'язня ГУЛАГу.

***

САВУР - МОГИЛА

Куди подівся тисяча дев'ятсот сорок четвертий рік? Василь до болю напружував мозок, морщив чоло, хапався руками за голову. Даремно. Так і не зміг пригадати, куди подівся сорок четвертий рік. На тюремній стіні не з'явилося жодної тіні, яка могла б підказати хлопцеві, що тоді відбувалося. Не біла пляма, а чорна хустка накрила небуттям великий відрізок його життя. Він ніби провалився в летаргічний сон при німецькій владі, а прокинувся уже при радянській.

Було Різдво тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року. «Орися»... Це її миле обличчя нахилилося над ним, це її маленькі теплі руки намагалися напоїти напівпритомного, висохлого на скіпочку хлопця узваром із сушених вишень, яблук і груш.

- Пий, Василечку! Пий! Сьогодні Святвечір... Ще ковточок! Ще! Куті не можна... А ось узварчику з медом... Розмоченого сухарика... Видужуй хутчіше!

Василь відразу впізнав цей янгольський голос, очі-незабудки, русяву косу.

- Де я? - запитав з острахом.

Якась темна комірчина в хижці-розвалюшці, стіни закопчені, стеля низенька. Під образами блимав каганець. Навколо столу сиділи незнайомі люди, плямкали ротами, брязкали ложками.

- Прийшов до тями? - питалися.

- Господь його знає. Очі розплющив, губами ворушить, пийнув крапельку узварчику... Чи пізнаєш мене, Васильку?

- Ор... Орисю... - прошепотів ледве чутно, і дві великі сльози покотилися по скронях. Серце забилося часто й невпопад, а стеля застрибала над головою.

- Де я? - повторив з розпачем.

- У надійному місці, не хвилюйся, милий. Люди тут добрі, хата тепла. Хліба до весни вистачить, а навесні підемо в ліс пастися! - очі дівчини заясніли радістю й надією. - Я така щаслива, що ти впізнав мене, «Хмелику»! Я дні і ночі біля тебе, а ти все маму кликав: «мамо, мамо»... Мене не впізнавав.

- Що зі мною? Де наші хлопці? - видавлював з себе нерозбірливі слова.

- Потім розкажу. А зараз вітаю тебе з Різдвом. Христос рождається! - дівчина припала до його щоки поцілунком.

- Німці де? - вперто допитувався Василь.

- Нема німців. Утекли фашисти нах гаузен. Накивали п'ятами ще у квітні сорок четвертого. Совєти прийшли...

- Совєти?! Знову совєти? - шарпнувся хлопець так, що лежанка затріщала. - Чи позбавимось ми їх коли-небудь? Де наші хлопці? Мені треба йти, «Орисю». Ходи зі мною.

- Куди?

А й справді - куди? Василь замовк, а дівчина заплакала:

- Хворий ти, Василю. Дуже хворий. Тиф, воші, короста... Ще й поранений був, рана не зовсім затягнулась...

- Тиф, короста... Поранений був, - повторив пошепки хлопець слова дівчини і заплющив очі.

Одне слово, повстанський чотар Василь Хмелюк не запам'ятав сорок четвертого року. Зате сорок п'ятий запам'ятав добре. Ох, краще б його не було! Уже наприкінці січня в цю поліську глухомань із села Скулина пробралась Марія Климчук, зв'язкова сотника «Сікори», дружина чотового «Орла».

- Сидите тут у Богом забутій лісничівці, а там таке твориться, таке твориться! - докоряла вона застудженим, сердитим голосом «Хмелеві» і «Орисі». - Чекісти схопили командира «Рудого».*