Тетяна Байда - Хрещені вогнем

***

ВОЛІЮ ЗАГИНУТИ

Цю ніч Василь Хмелюк провів у спілкуванні з тінню старшого брата. Іванова душа з'явилася на сірому мурі в'язниці, щоб нагадати про той грудневий день 1945 року, коли вони зустрілися після довгої розлуки. Обидва Хмелюки боролися з ворогами на своїй волинській землі, проте їхні бойові стежки не перетиналися більше двох років. Василь жив із гнітючою думкою про те, що колківське пекло поглинуло обох його братів. Отже, ця несподівана зустріч у лісничівці поблизу села Боголюби була, немов сяйво веселки після страшного буревію. Сталося це на самісіньке свято Миколи-чудотворця.

- Божечку! Пречиста Богородице! Всі святії! Сон це чи дійсність? Це ти, Іване, чи не ти?

- Та ж я! Я! Невірний Хома... Якщо не віриш то помацай мої шрами після отих поранень у Загорові.

Василь обійняв Івана, і плечі братів затрусилися від ридань.

- Ти тільки-но переступив поріг і промовив «Слава Україні», а в мене серце ледве не вискочило з грудей! – Василь прискіпливо оглянув брата з голови до ніг. - Змінився... Змарнів... Навіть сивіти почав.

- Посивієш тут! - спробував посміхнутись Іван. - За один день такого життя, як наше, потрібно три дні зараховувати, мовби на більшовицькій каторзі. Притиснули вони нас, що й дихнути не дають. Спочатку СМЕРШ,* а тепер оті кляті енкаведисти...

- Як же ти мене, Йвасю, знайшов?

- Дівчина привела, «Орисею» звати. Казала, що наречена твоя...

- «Орисічка»? Ха-ха! Розумниця моя! Скажи, Іване, що українські повстанці робили б, якби не наші дівчата? Вони і розвідниці, і зв'язкові, й медсестри... Рани перев'яжуть, нагодують, переховають, зігріють...

- І поцілують, і повстанських синів нам народять! Що правда, то правда, - перебив його мову Іван. - Я теж, Василю, кохав дівчину, яка зіронькою спалахнула мені серед темної ночі. Нема! Погасла! Загинула геройською смертю і забрала моє серце з собою . Тепер не страшно мені померти в надії, що зустріну її в іншому, кращому світі. Але спочатку хочу відомстити червоним вовкулакам за її мученицьку смерть.

- Розкажи про неї, брате.

- Обов'язково розкажу. Тільки змерз дуже і голодний, як собака. Хотів би руки помити, чоботи скинути, бо три доби не роззувався, пальців не чую. Чи безпечно тут у вас?

- Хто його зна... Подвійні чати виставили, вартових часто міняємо. Вночі підійде моя черга. Тож давай надивимося один на одного, наговоримося. Гей, друже «Омельку»! Чи не залишилося в баняку трохи теплого кандьору?

Рідка пшоняна каша, заправлена шкварками зі смаженою цибулею, видалась Іванові райським наїдком. Напився гарячого відвару з липи, і кров забігала по жилах жвавіше. Ситно, тепло і спати хочеться. Але спати він не буде. Розкаже братові про кохану дівчину «Циганку».

- «Циганка» - то її псевдо. Родом вона з села Піддубці, що поблизу Луцька. Бачив би ти її, Василю! З чорними довгими косами, з темними, як ніч, очима, зі смаглявими щічками. Співуча, весела, жвава. Бувало, як заспіває:

А як тобі колись прийдеться

Шукать мене серед могил,

То камінь з гробу обізветься

1 скаже, хто тебе любив...

Так судилося, що справді мені довелося шукати її серед могил. Не раз я таємно пробирався на сільський цвинтар, ризикуючи своїм життям. Кохала вона не мене, а Костика з села Воротнів. Така моя нерозділена любов... Але почуття до цієї дівчини тримало мене на світі, надихало на геройські вчинки, на подвиги. Віриш мені?

- Вірю, брате. Сам такий. Розповідай далі.

- В селі Піддубці багато патріотів. Перший сотник УПА Сергій Качинський на псевдо «Остап» виріс у тому селі. Там народився і зріс Микола Якимчук. Ти його знаєш...

- Так, знаю. Це наш курінний «Олег», який командував обороною Колок при наступі гітлерівських окупантів.

- Авжеж. Справжнє ім'я «Циганки» - Василина Демчинська. У її батьків було шестеро дітей: чотири доньки і два сини. Всі оунівці, всі патріоти України. Василина дружила з двома Зінами - Качинською і Драницькою, брати яких також пішли в УПА. Була Василина розвідницею, зв'язковою: станичною жіночої сітки, районовою провідницею ОУН, а потім керівником референтури Червоного Хреста військової одиниці «Турів». Займалася створенням польових шпиталів у Колківській Республіці, забезпечувала їх ліками та перев'язочними матеріалами. Організовувала курси санітарок по селах. Особливо відзначилася при евакуації повстанського шпиталю із села Ситниця через річку Стир під шаленим обстрілом німецьких карателів. Врятувала життя багатьом, і мені також. - Іван замовк, затуливши долонями переповнені слізьми очі.