Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Прийшла весна сорок п'ятого. Сонечко світило щедро. Ото і радіти б, підставивши кволе тіло під сонячні промені, розігріти холодну кров. А ні! Хоч бери й темні окуляри виписуй з Америки, бо де ж їх тут, у лісі, взяти? Тепер повстанська армія, поділена на курені, сотні, чоти, рої, вже не шикується щодня в лави. Червоні «визволителі» перекрили кисень. УПА-Північ змушена поділитись на невеликі загони кількістю двадцять-тридцять чоловік. Хлопці з лісу перебазувалися в криївки. Конспірація сувора. Дисципліна залізна. Проте любо бути знову серед своїх, відчувати дружне плече, підтримку побратимів по зброї. Це ж не прості хлопці. Це соколи, орли! Щоранку й щовечора вони моляться. Сідаючи до їжі, хором промовляють Отченаш. Алкоголю ані крапелиночки. У розмові боронь Боже сказати якесь брутальне слово. Заборонено статутом. Допускається інколи чортихнутися, а коли вже надто припече, сказати слово «холера» або польське «курва». Адже в українській мові - вульгарщини нема. Хіба що сільські молодиці під час сварки могли тицьнути одна другій дулю, підкотити спідницю і сказати: «Поцілуй мене ось куди!» Та це ж молодиці, а не повстанці. Наші хлопці - цвіт і совість української нації. Не те, що москалі: матюкаються в Бога, в душу, в мать... В українців «мама» - святе слово. До мами звертаються шанобливо на «ви», цілують руки. А москалюги зі слова «мать» зліпили триповерхову лайку, нецензурщиною спілкуються між собою, ніби так і треба. Навіть жінки та діти не соромляться вести розмову на блатному жаргоні. «Хміль» не такий. З дитинства він був побожним, чемним хлопцем. Здається, що і в бійку на вулиці ніколи не встрявав. Все ж довелося йому взяти автомат у руки і стріляти в людей. Але хіба то люди? Добрі люди живуть собі мирно, закохуються, народжують дітей, у поті чола заробляють на хліб насущний. А ці - ні! Завжди пруться в чужі країни, хоч мають свою «необятную», в якій величезні простори незаселені, вкриті тундрою, тайгою, лісами, степами, луками. Навести б їм лад у себе. Так ні ж бо! Норовлять господарювати на нашій споконвічній земельці. Воюють і воюють без кінця і краю. В громадянську війну воювали самі збою, потім з японцями, фіннами, з Польщею та Німеччиною... Всюди стромляють свого носа. Але досить! Українці хочуть здобути волю, хочуть жити в самостійній Україні. Не бажають нащадки козаків наймитувати в «старшого брата», плазувати, підлабузнюватись, боятися сказати будь-яке неугодне їм слово.

У Василя Хмелюка ще трусилися ноги від слабості, а він уже з групою повстанців пішов на завдання.

- Будеш за старшого, - наказав «Залісний».

Ніч на 24 травня видалась дощовою, а завдання не з легких. На лінії Тростянець-Топільне потрібно було знищити телефонно-телеграфний зв'язок.

- Беріть, хлопці, сухі рукавиці. В таку погоду може струм ударити.

- Зате ніхто нас не побачить і не почує. Темінь така, що й власного носа не видно.

Розділились на дві групи. Одні взяли в руки сокири й пилки, інші - зброю.

- Пять пар будуть стовпи зрізати, а семеро хлопців стоятимуть на чатах.

Акція пройшла успішно. Звалили 113 телеграфних стовпів.

18 червня напали на поштовий автомобіль, що їхав трасою Цумань-Гарайлівка. Забрали 35 тисяч рублів, 200 примірників різних газет.

- Щира вам подяка, друзі. Особливо тобі, «Хмелю». Нам дуже потрібні гроші. Німецькі марки маємо, та вони тепер ні до чого. А от російські рублі... Треба хоч би одну друкарську машинку купити, паперу побільше. До зарізу потрібний новий радіоприймач. Чоботи в багатьох порвалися. За харчі я вже й не заїкаюся. Слава Богу, люди годують, від своїх ротів відривають, нам віддають хліб, сало, молоко, картоплю...

Хлопці накинулись на свіжі газети. Читають, сердяться, сміються, нервують, сперечаються.

- От сучі сини, що пишуть! Ви тільки почитайте їхню брехливу «Правду», «Известия» чи «Радянську Волинь». Брешуть і Бога не бояться. Називають нас не інакше, як бандугрупованнями. Хіба можна назвати бандою більше, ніж сто тисяч народних месників? Банда - це невелика група злодіїв, розбишак. А ми - патріоти України! Колись Шевченко писав: «За святую правду й волю розбійник не стане...» Самі убивають, грабують, ґвалтують, катують, і всі свої злочини звалюють на українських повстанців.

Ходили чутки, що з'явилися спеціальні загони енкаведистів-псевдобандерівців. Кілька сексотів і зрадників, що добре знали терен і розмовляли місцевою говіркою, складали ядро цих каральних загонів. Інші ж були росіянами. Під час акцій росіяни мовчали, зате стріляли, мордували, різали, вішали, палили. Селянка, що принесла повстанцям хліб, розповідала: