Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Десь отут поблизу цієї берези має бути повстанська могила, - сказав Сава. - Взимку в цьому лісі вічним сном спочили тридцять дев'ять наших хлопців і одна дівчина.

...Член ОУН Любомир Петрів був родом з Прикарпаття. Провід дав йому псевдо «Любисток» і направив на Волинь. Доля відпустила цьому хлопцеві двадцять два роки життя. Останній рік «Любисток» був чотовим у курені «Остапа». Повстанська зв’язкова «Рута» прожила на світі лише дев'ятнадцять весен. Повстанці шепталися, нібито чотар і зв'язкова кохають одне одного. Нічого дивного. Хоч і війна, і біда, а молодому серцю не накажеш...

У лютому сорок п’ятого «смершівці» випадково натрапили в лісі на склад повстанської зброї за п'ятнадцять кілометрів від Костополя. Автомати, кріси, ящики з набоями вони завантажили на двоє саней і повезли в райцентр. Курінний УПА негайно викликав до себе «Любистка».

- Знаєш, Любку, як я до тебе ставлюсь. Ти для мене, наче брат рідний. Тому не наказую, а прошу… Заки сани зі зброєю не добралися до шосейної дороги, потрібно їх перехопити й відбити. Захоплена чекістами зброя має спеціальне призначення. До нас прийшло нове поповнення. Молоді поліщуки відмовляються іти на фронт. Вони не хочуть проливати кров за Сталіна, за «родіну». Півтори сотні юнаків звернулися до нас із проханням дати їм зброю. Ми в штабі порадились і вирішили віддати свої запаси. Повстанець без зброї - безглузда мішень для ворога. Сам знаєш…Отже, потрібно діяти швидко і рішуче.На збори - десять хвилин і ні секунди більше!

Був гарний лютневий день. Мороз і сонце. Сніжинки діамантами іскрилися на ялинових гілках. Сніг скрипів під ногами. В чоті «Любистка» - рівно сорок хлопців. Усі вони бувалі, перевірені в боях. Загальні улюбленці - ройові «Веселий», «Дотепний» і «Байкар». З такими хлопцями не пропадеш. Поспівати, пожартувати, розповісти анекдот - вони перші. Першими вони були і в бою.

- Увага! Слухай мій наказ! Негайно поділіть чоту на рої. «Веселий» поведе своїх стрільців полями навпростець і перетне чекістам вихід на шосе. А ти, «Дотепний», поведеш рій хуторами і вдариш з лівого боку. «Байкар» піде зі мною по слідах ворогів. Завдання зрозуміле? Дійте!

Повстанці миттю розмістилися хто на санях, а хто верхи на конях. Рушили в дорогу.

- Візьміть і мене з собою!

На дорозі стояло молоде дівча в сільській кожушині та в квітчастій хустці на голові.

- Куди тобі, «Руто»? Іди, куди йшла! - розсердився «Любисток».

- Я все одно поїду з вами. Посуньтеся, хлопці!

Дівчина жваво стрибнула на санки, притулилася спиною до спини «Любистка».

- Ти з глузду з'їхала! - нервував хлопець. - Білий день. Навколо сніги. Ми, як на долоні. Бій буде запеклий, не на життя, а на...

Він замовк, не наважувався промовити останнє страшне слово. На серці було тривожно. Чотовий відчував, що намічена акція рівнозначна путівці в потойбічний світ, але відмовитись не мав права. Бойові накази вищих за рангом командирів не обговорюються, вони виконуються. А тут сам курінний назвав його рідним братом, попросив... За непослух і розстріляти можуть. Адже кожен воїн УПА давав присягу бути дисциплінованим. Отже, він мусить, але дівчина...

- Хутенько злізай із санок, «Руто»! Ну-у! Кому сказав?

- Не кричи! Поїду з вами! - вперлась повстанська зв'язкова. - Була в штабі з пакетом. Почула, що твоя чота, Любку, йде на бойове завдання... Не гнівайся, будь ласка... Подаватиму набої... Маю пістоль і дві гранати. Добре стріляю в ціль. Дозволь! Прошу!

Ну, що ти вдієш з цією дівчиною? Ти їй одне, а вона тобі інше. Хоч смійся, хоч плач, хоч гопки скач. Нічого не боїться. Рветься в бій тому, що він тут. Вона кохає його, він упевнений. Що ж... Нехай їде. Якщо загинуть, то разом.

Бій виявився справді запеклим. Для чоти «Любистка» він став останнім боєм. Ніякі автомати й рушниці не вартували життя сорока молодих повстанців. Неймовірно висока ціна!

Спочатку перемога схилялася на бік упівців. Їм вдалося затиснути «смершівців» на лісовій дорозі в кільце. «Смершівців» дев'ятнадцять, повстанців - двадцять троє. Рій «Дотепного» заблукав на хуторах, не встигав на підмогу. Чекісти не витримали натиску, почали тікати. Хлопці добралися до саней, де були рушниці з багнетами.

- Розбирайте багнети! В рукопашну! Доб'ємо гадів! - наказав чотар.

То був злочинний наказ. Рукопашний бій - страшний. Любомир бачив перед собою перекошені від страху обличчя ворогів. У цей час підіспів загін «Дотепного».

- Ще трохи, хлопці, і буде повна перемога! За Україну, за її волю!