Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Будеш ти, друже, мати з ним мороку. Жеребець! Почує кобилу, заірже, помчить до неї, - застерігали хлопці. –Такому файному огирю тільки б кобилиць запліднювати, а не під кулями ходити.

- Ой, не скажіть! Мій Птах - надійній друг. Де людина не може пройти, він пройде. Річка, болото, снігові замети для нього не перепона. Не раз виручав із біди.

«Явір» з ніжністю погладив Птаха по шиї, вийняв з кишені сухаря, дав своєму улюбленцю.

- Кобилок він любить, шельма! Що правда, то правда. Як побачить «Остапову» Голубку, то затремтить усім тілом, м'язи так і ходять попід шкурою, так і ходять! Захропе, затанцює, але веде себе чемно. Знає добре, що повстанському коневі любовні втіхи заборонені. А пара з них гарна. Біла кобила і чорний жеребець. Ніби наречена з нареченим, хоч до шлюбу веди.

Василь Хмелюк вперше побачив вершника на крилатому коні в Кукуріках Старовижівського району, де розміщувалася велика база Української Повстанської Армії. «Хміль» у якості охоронця супроводжував господарчого «Охріма». Прибули вони туди надвечір, і перше, що впало хлопцеві в око, це силует вершника на тлі позолоченого призахідним сонцем неба. Красень-кінь і ставний козак у сідлі завмерли на пагорбі біля складу зброї.

- Хто цей лицар? Оце так-так! Мов у казці! – вирвалось щире захоплення з Василевих уст.

- Ха-ха-ха! Скажеш таке! Але якщо по справедливості, то «Явір» може стати персонажем казки. Невже не чув про нього? Цього відчайдуха мати в сорочці народила, коли молодий місяць світив. Кулі його обминають і ніяка біда не бере. Розказують, ніби цей хлопець ходить на різні диверсії сам-один і завжди перемагає. Міст на Турії зірвав, німецький ешелон під укіс пустив, дві валізи медикаментів з аптеки поцупив, навіть на німецький гарнізон у Торчині напав. Добув три «язики», зв'язав тих «фріциків» мотузкою докупи і приволік у ліс, до повстанців. «Остап» хотів йому чоту дати - відмовився. «Я, - каже, - рядовим бути хочу...»

- А кінь який у нього! Вмерти і не встати!

- О! З цим конем «Явір» в повстанці прийшов. Того огиря Птахом звати. Кажуть, що дід посадив онука на коня і відправив у ліс. От вони ніколи й не розлучаються.

Того разу Василь не насмілився підійти до «крилатого вершника». Але світ воістину тісний, а земля - кругла. Вдруге доля звела двох повстанців навесні сорок шостого. Минуло майже два роки. Жеребець Птах уже не так гордо тримав голову, не так блищала шерсть, пригасли вогники в його очах. А в повстанця «Явора» потемніло й огрубіло лице, з'явилась рання паморозь на скронях. Після старшинського вишколу він став сотником. Закінчилась Друга світова війна, відбувся Нюрнберзький процес, колишні військові союзники поділили між собою Європу. Згодом вони посварилися, розпочалась так звана «холодна війна». Енкаведисти полювали на повстанців, загнали їх у криївки, але вони не склали зброї.

«Явір» зі своїм вірним Птахом не мав змоги заховатися в схроні, в погребі чи на горищі чиєїсь хати. Обидва перебували в лісі. Повстанець у халабуді з гілляччя, а кінь прив'язаний до дерева. Влітку не знали вони горя. Трави в лісі, води в річці скільки хочеш, харчі приносили сільські дівчата. А взимку... Доводилось шукати в лісовій глухомані забуту Богом лісничівку, щоб зігрітися, поїсти гарячої страви і знову вирушати в пошуках нового прихистку. Таке життя втомлювало, забирало сили.

Однак і в таких надзвичайно важких умовах командування УПА знаходило можливості не втрачати зв'язків, проводити збірки, забезпечувати підлеглих свіжими газетами та журналами. Після однієї такої збірки повстанських старшин «Хміль» підійшов до «Явора», щоб глянути на нього зблизька, потиснути руку, сказати щось щире й привітне.

- Слава Україні, друже. Честь маю... Давно хотів познайомитись.

- А чи не погодився б ти, друже «Хмелю», цієї ночі піти зі мною побешкетувати в одному гадючнику? Маю чотирьох надійних хлопців, та подумав собі, що малувато. Ще б двох-трьох, - перебив «Хмеля» «Явір».

- Що пропонуєш?

- Ет, дрібничку. Спланував розгромити Старовижівське КПЗ,** випустити в'язнів на волю. Розумієш... Там сидить кілька моїх односельчан, серед них - мій брат.

- Нічого собі! І таке ти вважаєш дрібницею?

- Ну, може, це й не зовсім дрібниця, але визволити їх треба. Один службовець дав мені план приміщення, де засіло кодло карателів. Знаю, де знаходиться прохідна вахта з черговими лягашами, де слідчі кабінети й слідчі камери попереднього ув'язнення. Навіть дірку в мурованій огорожі той чоловік намалював. Я вже ходив у розвідку, бачив ту дірку власними очима. Обміркував план нападу. Усе має вийти. Ну то як... Підеш?