Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Він озирався, проте, крім пожежі, нічого не бачив. Дослухався, але навкруги стояла така тиша, що оглохнути можна. Здалося хлопцеві, що він зостався сам-один на світі, хоч ще недавно було їх багато. Пішов полями на північ. Ще й ще озирався - нікого. Десь далеко в небо зринули дві червоні ракети. Зашипіли, затріщали і згасли.

Під ранок добрався Василь до місця постою.

- Де ж ти, «Хмелю», нічку ночував? - зустріли його жартами хлопці. - Тебе шукав «Явір». Казав, ніби ти його від смерті врятував. Дуже бідкався що брата з неволі не зміг визволити, навіть плакав.

- «Явір» мене шукав? - не повірив «Хміль». - Де ж він зараз?

- Нема. Дівчата-санітарки повезли його фірою до лікаря. Казали, що дві кулі витягнути треба. Крові багато втратив, сердега.

- Як же він, поранений, скоріше від мене сюди добрався?

- Птах приніс. Знайшов його, опустився на коліна, торкнувся губами щоки, тихо заіржав... Ото кінь, так кінь! Навіть Богдан Хмельницький не мав такого розумного коника. Факт!

Більше Василь Хмелюк з вершником на крилатому коні не зустрічався. Згодом один старий селянин запевнив Василя, буцімто «Явір» одужав і разом з вірним Птахом направився в Карпати, де формувався загін українських повстанців для рейду через кордон на територію союзників.

- Може, зараз наш сотник «Явір» прогулюється з американською мамзелькою попід ручку по Бродвею, а може... Тьху! Що я таке мелю? Такий славний хлопець! Нехай Бог йому допомагає!

-----------------------------------

* Курінний «Остап» - Олекса Брись.

** КПЗ (рос.) – камера предварительного заключения.

Записано з розповіді колишнього політв'язня ГУЛАГу Івана Пилипчука.

***

СЛОВА НА ВІКОННОМУ СКЛІ

Що там гріха таїти... У сорок шостому році Василеві Хмелюку страшенно хотілось одружитись, пізнати радощі й турботи кохання, продовжити в дітях свій рід. Довгими зимовими ночами в холодному схроні, скоцюрбившись під старим кожухом, він мріяв про теплі жіночі груди, жагучі обійми й поцілунки, про солодкі слова любові. Що ж тут дивного? Зовсім, як у пісні:

А був то хлопець молодий,

Пора йому кохати.

Він впав, як той сухий листок.

Повік буде лежати...

Василь добре знав, що така сама доля чекає на нього і на всіх оцих юнаків, котрі розділили з ним зимівлю в сирому напівтемному підземеллі. Цілісіньку зиму хлопці з групи «Хмеля» на завдання ходили рідко. Не хотіли залишати слідів на снігу, щоб не підвести під статтю щиросердних господарів, які милостиво надали їм прихисток. Без жодних нарікань вони годували повстанців, купали їх, прали білизну. А ще купували для них одяг, харчі, ризикуючи волею і власним життям. Це при тому, що енкаведистами проводилися засідки і облави за облавами. Ці добрі українські селяни хвилювалися за повстанців більше, ніж повстанці самі за себе.

При світлі каганця хлопці в криївці розмовляли, читали книжки, складали й друкували листівки, відозви до народу. Бувало, що й співали. Ось і зараз жалібно квилить пісня:

Я сьогодні від вас від'їжджаю

Боронити ріднесенький край.

Може, вернусь, а може, загину -

Ти, дівчино, про мене згадай...

Де ти, «Орисю»? Чи згадуєш мене? Як пішла в розпорядження «Сікори», то й сліди за собою забрала. А казала, що знайде священика, повінчаємось... Хоч би звісточку яку подала, чи жива…

А удома старенькая мати

Свого сина з вікна вигляда:

Чи поверне він з лісу додому,

Чи покращить матусі життя.

Ой, не плач, не ридай, стара мати,

Твого сина давно вже нема,

Він загинув за волю України,

Залишилась могила сумна...

Ой мамо, мамо, рідненька матусю! Які тяжкі муки ви терпите за своїх синів! Простіть, мамо! Ми любимо вас, але над усе ми любимо неньку-Україну!

- Замовкніть, хлопці. Не шматуйте душу.

Хлопці замовкли, та через деякий час «Жайвір» знову почав:

Ой, там під лісом, темним гаєм

Січовики ідуть

І на руках своїх могутніх

Отамана несуть.

Як вийшли хлопці на поляну,

Лунає: «Сотня, стань!»

Лунає: «Сотня, стань на струнко

І на могилу глянь!

Прощай, наш друже командире,

Повстанцю молодий,

Ми тебе з честю поховаєм

І знов підемо в бій!»

Пісня лунала так задушевно й мелодійно, що Василь не витримав, почав і сам тихенько підспівувати:

І знову хмари потемніли,

А з моря йде туман.

Скажи, скажи, чого задумавсь,