Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Наш друже отаман?

У Василя гарний баритон. З дитинства він мріяв співати на сцені чи хоч би в церковному хорі. Не вийшло. Співає в бункері, стискаючи в руках автомат і дві гранати.

Ліс - наш батько, а ніч - наша мати.

Брат - автомат, а граната - сестра... -

зринають у свідомості слова невідомого автора. Авжеж, автомат і граната ніколи не зрадять, не підведуть. Ці родичі-друзі найнадійніші, перевірені в численних боях. Є ще пістоль... Він для того, щоб у безвихідну мить притулити маленький чорний отвір до скроні. Українські повстанці живими в руки ворога не здаються. Вони дали клятву «здобути або не бути».

Василь довіряв і своїм хлопцям. Вони також перевірені, надійні. Особливо симпатизує він «Жайвірку». Цей юнак у групі «Хмеля» всього три місяці. Поліщук, родом із Костопільщини. Дотепний, жартівливий, співучий. Він - один з тих, хто прорвався через потрійне оточення навесні сорок четвертого з кривавої м'ясорубки під Гурбами.

- Був я ще підлітком, коли довелося мені оцими-о руками закопати останки Василя Івахіва, Юліана Ковальського і Семена Снятецького. Вони загинули в бою з німцями 13 травня 1943 року. Засідка була...

- Мабуть, продала якась паскуда, - каже хтось з повстанців.

- Еге. Так і люди казали, - сумно продовжив розповідь «Жайвір». - Я вже тоді знав, хто такий Василь Івахів...*

- О! Про нього навіть пісні склали «Ой, там на півночі Волині зродилась армія УПА». Є там такі слова:

Горіли села і містечка,

Стрільці боролись день і ніч,

В перших рядах борців-героїв

Упав Івахів наш Василь.

Прощай, герою України,

Прощай, наш друже молодий,

Твої діла нам не забути,

А твій наказ для нас святий. -

вступив у розмову «Хміль». - Тезка мій... Василь...Цей хлопець з Галичини чи з Прикарпаття створював на Волині перші загони упівців...

- Правда твоя. Власне тоді, коли я закопав у землю цих трьох героїв, то й вирішив сам піти в ліс до повстанців. Не хотіли приймати, казали, що малий. Та я впертий...

А ще до душі Василеві «Джміль», родом із села Стрільче Горохівського району Він вийшов живим з бою, де у травні сорок п'ятого загинув командир розвідки УПА Борис Бедрик, вірний друг Василевого брата Івана.

- А я був поранений в бою під селом Мощаниця. Там загинуло сімнадцять повстанців. Бачили б ви, які то хлопці були! - каже «Карпо», родом з того ж таки села.

Хлопці, хлопчики, дорогі побратими! Та ні, не побратими, а рідні брати по духу, пов'язані ідеєю визвольної боротьби за незалежність України. Від мужності, вірності, кмітливості кожного залежить досягнення мети. Василь любив їх усіх. А ще «Орисю»... Мила... Кохана... Жадана...

- «Жайвірку», присунься до мене ближче, - шепче сором'язливо Василь. - Є в мене прохання. Якщо зможеш виконати, буду вдячний до могили.

- Чого ти, друже «Хмелю», ніяковієш. Ти маєш право мені наказати, а мій обов'язок виконати наказ. Ти ж командир групи.

- Знаю сам... Та це особисте... Тому й прошу... Дам тобі координати однієї лісничівки в такій глухомані, куди можуть дійти лише дикі звірі. Господар тієї лісничівки - наша людина, а господиня - цілителька. Вона врятувала мені життя. Якби не вона, то помер би я від ран і від тифу.

- Що маю зробити? Кажи!

- Запитай у них, де зараз «Орися». Вони повинні знати. Переодягнися в лахміття, взуйся в личаки... Мороз трохи попустив... Пароль: «Дядьку, продайте сани. Чув, що ви добрі сани майструєте». Господар повинен відповісти: «Свої сани я міняю на борошно. Грошей не беру...»

«Жайвірок» пішов, а Василь не знаходив собі місця. Не доведи Господи, якщо його вб'ють чи впіймають чекісти, Василь довіку не відмолить гріха. Але час підганяє. Тільки зараз, доки не розтали сніги, можна дістатися до тієї заповітної хатиночки. Там він лежав хворий, проте був дуже щасливий. Поруч була «Орися». І коли б він тільки розплющив очі, завжди зустрічався з волошковим поглядом коханої дівчини. Пречиста Діво, як він любить її!

«Жайвірок» повернувся тільки через тиждень. Василь зрадів так, ніби побачив рідну матір.

- Ну, кажи. Кажи хутчій!

- Та скажу, тільки води нап'юся. Лісничівка порожня. В хатині і в коморі голо-пусто. Все розшарпане, проте двері та одне вікно цілі. На запилюженій шибі шмінкою** були написані слова: «Любий! Не шукай мене. Я сама тебе знайду О.».

Василь затремтів від радісного збудження:

- Слава Богу! Значить, вона жива! Значить, знову приходила до тієї лісничівки!

Хлопці здивовано озирнулися на голос командира. Що на нього найшло? Завжди стриманий, врівноважений і навіть суворий мовчун, він вогником засвітився, задзвенів дзвіночком. Мабуть, дуже дорога його серцю ота «О».