Тетяна Байда - Хрещені вогнем

***** В. Кочетков - у той час начальник Ковельської залізниці.

Дані взято з архівів ЦК КП/б/У, НКВД, КДБ та з Літопису УПА, том 5, стор. 110 , 119.

***

КАШКЕТ З КОКАРДОЮ

І ось Василь дочекався. Він тримає в обіймах «Орисю», жадібно п'є блакить її очей, тремтить від радості, а поцілувати при сторонніх не наважується.

- Та цілуй уже, цілуй чимшвидше! – пирскають сміхом хлопці. - Не колупай печі, як засватана дівка! Ми одвернемось.

Але Василь від радості скам'янів. Стоїть, дивиться на дівчину і не може вичавити з себе й словечка.

- Добридень, Васильку! Слава Україні, друзі! - сміється «Орися». - Нехай Бог благословить вас своєю ласкою!

Вона першою припадає до хлопчачих заціпенілих уст своїми обвітреними гарячими губами. Нехай дивляться! Нехай знають, як щиро любить юна зв'язкова повстанського старшину «Хмеля». Нехай заздрять!

А хлопці й справді заздрять. Вони не відвертаються, як обіцяли, а також упиваються до сп'яніння зустріччю двох люблячих сердець. Кожен згадує свою кохану, кожен хотів би бути на місці «Хмеля». Вони ж бо молоді, їм несамовито хочеться кохати. В їхніх жилах нуртує буйна кров, а серця протестують проти заборони на святе людське почуття.

«Орися» голубкою горнеться до Василевих грудей.

- Поглянь, Васильку, який файний подарунок я тобі принесла! - хвалиться дівчина і дістає з наплечника новенького кашкета з синьо-жовтою кокардою і з тризубом над козирком. - Хотіла взимку вишити тобі сорочку. Придбала полотно й кольорові нитки. Та де там! Закрутилася в такому вирі подій, що ти й уявити собі не можеш. Колись розкажу тобі на вушко, щоб ніхто не чув. А зараз нахились!

Вона власноруч надягла кашкета хлопцеві на голову і сплеснула в долоні:

- Який же ти вродливий парубок, Василю! Як херувимчик, їй-Богу!

Дійсно, кашкет хлопцеві дуже личить. Очі в нього заблищали, лице зарум'яніло. Стрілецький кашкет не те, що облізла пілотка з п'ятикутною червоною зіркою, яку змушені носити повстанці заради проклятої конспірації. При німецькій окупації перевдягалися в ненависну німецьку форму, при совєцькій - у совєцьку. Стрілецькі однострої одягали хіба що на урочистості у релігійні та національні свята. Така вже доля у тих, хто зі зброєю в руках виборює волю і незалежність України.

- Де ж ти так довго була? Де пропадала? - зазирає дівчині в очі Василь. - За всю зиму отримав від тебе одного «грипса». А ще друг ходив до лісничівки...

Дівочі очі спалахнули ліхтариками:

- Ходив до нашої розвалюшки, кажеш? Бачив напис на віконному склі?

- Бачив. Дякую тобі, люба, і за напис на шибці, і за слова на цигарковому папірці. За кашкет розплачуся своїм вірним серцем.

- Знаєш, Василю... Прийти я не могла. Доручили мені надзвичайно відповідаьну справу. Довірили долю поважних людей.

- Розкажи.

- Не розкажу. Не маю права.

- Мені можна.

- Навіть тобі не маю права. Дев'ята заповідь Декалогу гласить: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни».

«Хміль» більше не наполягав. Вона не скаже. І правильно зробить. За це поважає і цінує повстанську зв'язкову командування УПА. За це й Василь поважає «Орисю» всією душею.

Дівчина ставить у кут торбу, стягає з голови хустку, сідає до столу.

- Якби ви знали, друзі, що ті антихристи вичворяють! Застосовують диявольські методи, аби тільки знешкодити наше підпілля. Пропаганда, вербування, «внєдрєніє» агентів у лави УПА... Червоні гаспиди фабрикують і друкують «покаянні листи» повстанців, зачитують їх по радіо, - дівчина загинає пальці, від хвилювання збивається. - А ще проводять «обработку» матерів і дружин, щоб ті вмовляли синів і чоловіків здаватися на милість НКВД «з повинною». Їхні лектори роз'їжджають по селах і містечках з лекціями: «Украина в новой пятилетке», «О работе товарища Сталина», «О преимуществах советского общественного строя над строем капиталистическим», «Октябрьская революция и тактика русских коммунистов»... Решту побрехеньок забула. В усіх засобах масової інформації паплюжать, обливають брудом українських повстанців, називаючи нас фашистськими прихвостнями, бандерівськими головорізами, сокирниками, політичними повіями... Співають хвалебні оди Леніну, Сталіну, «колхозному строю»... Тримають за горло журналістів, письменників, кінорежисерів... Жах!

- Усе це ми знаємо, «Орисю». Знаємо і про спец загони лжебандерівців. От вже до чого додумались, сволоцюги!

- І не говори, Василю. Віриш що і я побувала в лабетах таких перевертнів. Ішла на зв'язок, зустріла загін. Сказала пароль, почула потрібну відповідь. Однак мене насторожив той факт, що знайомих облич я там не побачила. Ще більша тривога закралася в душу... Навіть не тривога, а страшна підозра. Всі вони були зодягнуті в стрілецькі однострої, з тризубами на кашкетах. Я знаю, що наші хлопці не виставляють національної символіки напоказ. Все ж повечеряла я з ними, переночувала... Хлопці як хлопці. Балакають по-українськи, співають повстанських пісень. Проте не всі розмовляють і не всі співають, лише п'ятеро з групи. Решта мовчать, наче німі. А вночі оті мовчуни відокремились від нас, пішли в клуню, почали пиячити. Я злякалась. Адже наші хлопці спиртного не вживають. Про що говорять - мені не чути. Під ранок повели вони мене в ліс. Люб'язні такі, ввічливі, без мила в душу лізуть. Розпалили вогнище в сосняку, і тут... О Господи! Я почула, що мовчуни між собою розмовляють по-московськи. Навіть фразу вловила: «Начньом ламать кості - заговоріт! У меня і мйортвиє говорят!» Пресвята Богородице, що робити? Почала молитись...