Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Комуняки пнуться з усіх сил. Готуються до виборів у Верховну Раду УССР, вислужуються перед Москвою.

Ця тема обговорювалася підпільниками щодня.

- Важко нам... Таких жорстоких репресій, як тепер, не було навіть у 1945-1946 роках.

- Звісно, що так. Особливо лютують комуністи на Львівщині, Тернопільщині, Станіславівщині. Червоні посіпаки запевняють кремлівських вождів, що на волинських теренах УПА вже не існує. Брешуть, собаки. Ми продовжуємо боротися. «Дубовий» на останній збірці відзвітував, що за серпень місяць цього року на території Волинської області відбулося 24 збройні сутички, де вбито 14 червонопогонників, не рахуючи поранених.

- Ет! Нема чим тішитись. Чотирнадцять... Це мало, дуже мало. Згадайте, хлопці, час, коли ми в боях клали в сиру землю по п'ять-шість сотень «фріциків і стільки ж «ванюшок». Оце були бої! А тепер… Тепер у звітах секретарів обкомів до Кагановича нас називають залишками націоналістичних банд. Ми вже не армія...

- Та цить уже, розумнику! І без твого дурного базікання гірко на серці. Що б ті гади не говорили, а наша боротьба триває уже п'ять років. Друга світова війна закінчилась за чотири роки, а ми... Ми ніколи не здамося. Нас повбивають, а на наше місце стануть інші. Однак ряди наші поріділи, що там казати. Тисячі загинули. Лиш деякі загони перейшли через словацький кордон, попрямували в чужі країни. Натомість Головний Провід подбав, щоб підкріпити українське підпілля свіжими, вишколеними людьми.

Василь Хмелюк знав, що у 1946-1947 роках були перекинуті з-за кордону добре підготовлені, вимуштрувані кадри. Поміж собою хлопці їх називали «смертниками», бо знали, що, опинившись в Україні, вони будуть приречені на смерть. Все ж знайшлися такі, що добровільно зголосились проміняти сите й спокійне життя в еміграції на злигодні й тривоги борців за волю на рідній землі. Василеві Хмелюку довелося кілька разів зустрічатися з Пилипом Бондаруком, який у 1946 році нелегально перейшов радянський кордон і діяв на теренах села Забороля та в навколишніх селах. У його підпільну групу входили «Старий», «Малий», «Мудрий», «Сивий», «Похмурий» та інші повстанці.

Українське підпілля справді жило й діяло. Друкувалися й розповсюджувалися серед населення відозви, листівки, журнали й часописи. В лави підпільників вливалися нові сили. Проте й кадебісти не дрімали. Ними було заплановано вивезти з Волині в Сибір 2500 сімей, щоб у такий спосіб перервати зв'язки між повстанцями та їхніми родинами, посіяти страх серед населення.

- Бандерівці здохнуть від голоду. Мама не нагодує, бо ритиме вічну мерзлоту в Заполяр'ї, а чужі не дадуть їм і скибки хліба. Боятимуться!

План виселення по-більшовицьки перевиконали. Профілатов звітував Кагановичу, що тільки за один день 21 жовтня 1947 року було вивезено в неозорі простори Росії 2716 сімей у загальній кількості 8938 осіб, в тім числі 2790 малолітніх дітей. Найбільше сімей вивезли з Колківського району - 240. Втекли від вивозу 163 особи. Вони й розповіли, як жорстоко поводилися енкаведисти з нещасними людьми: штурханами заганяли в холодні «телятники», де навіть нарів не було, били прикладами рушниць куди попало, вигукуючи при цьому брутальні лайливі слова. А маленьких діточок просто хапали за ніжки і кидали, мов поліна, у вагони. Плач, стогін, прокльони... Прощай, рідна хато! Прощайте, рідні села! Прощавай, Україно!

Більшісь людей із вивезених у Сибір того осіннього дня ніколи не повернулися додому. Їхні могили розкидані у вічних мерзлотах чужої землі, а ті, що там народилися, забули материнську мову, з’яничарились...

Проте репресій більшовикам було замало. Розпочалося тотальне вирубування волинських лісів.

- Щоб не мали бандери де ховатися! - зловтішались червоні окупанти.

З’явився на Волині якийсь «Донбасшахтоліс» і почав косити дерева, мов траву.

- Доручаємо тобі, друже «Хмелю», важливу справу. Організуєш кілька загонів. Потрібно щось із тими лісорубами робити.

Накази командирів - закон для підлеглих. Василь створив чотири мобільні групи з добровольців. Немов смерч, вони серед білого дня налітали на лісозаготівельні бригади, палили автомашини й бензопили, нищили інвентар, розганяли коней. Охорона також не дрімала. Ястребки й кадебісти піднімали стрілянину. Доводилось вступати в бої. Жертви були з обох сторін.

- Не знищите, катюги, наших лісів! Кишка тонка! Забирайтеся геть з Волині у свій Донбас! Слава Україні! – з такими словами повстанці вступали в рукопашну.

Та й справді волинські ліси густі й неозорі, а бандерівці наполегливі й численні. Довелося комуністам згорнути роботи... Тепер у Василя було інше завдання. Він працював над створенням юнацьких патріотичних організацій. Того ж таки року у школах та училищах Волині почали діяти дві молодіжні організації: «За вільну Україну» та «Юнаки».