Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Ой сину, сину! Невже ти тамечки був? Ти також бив ту нещасну жінку? Як ти міг? Я ж тебе в муках народила, випестила, виростила! - стара мати ридала, заламуючи руки.

- Простіть, мамо... Я відвернувся, не міг дивитись на тортури, проте не заступився. Потім мені розказували, що та повстанська мати після побоїв теє.... Ну, ніби дах у неї поїхав. У тюремній камері вона озиралася і постійно кликала своїх синів: «Сини мої, близняточка! Де ви? Прийдіть, подивіться, як мене комуняки мучать! Ви ж не дозволите, щоб вони знущались наді мною!» Потім обома руками вхопилася за ґрати, висунулась у вікно, почала кричати: «Павле! Петре! Сини мої, соколята, рятуйте мене! Рятуйте!» Жінки хотіли відтягнути од вікна, але вона штовхала їх ногами. Знадвору, з тюремної вишки пролунали постріли. Вона затихла, впала на руки однокамерниць. З грудей цівкою стікала кров. Поклали на долівку...

- Замовкни, сину, благаю тебе! О Боже, Боже, краще б я вмерла, ніж таке чути!

- Мамо! Мамо! Я більше не буду!

- Ні, продовжуй, чоловіче, що ти ще накоїв! - «Хміль» стукнув по столі кулаком, аж лампа хитнулася під стелею.

- Хочете знати? Що ж... Слухайте! Доводилось брати участь в боях. Я стріляв - і в мене стріляли. Може, й убив когось... Не знаю. Напевно, що убив. Але в одному жорстокому бою, який продовжувався три доби, мені неначе полуда впала з очей...

Втомлених повстанців морив сон, але вони ловили кожне слово цього блудного сина, який стріляв у своїх братів, сусідів, земляків.

- Це було під Гурбами. Ніколи не забуду ранок 23 квітня. Їх чотири тисячі, а нас - тридцять. Серед них багато мирних беззбройних селян. Спецзагони енкаведе мали гармати, міномети, кулемети, літаки. Якби ж ви бачили, як ті хлопці бились! Так битись можуть тільки люди за свою сім’ю, за рідну хату й землю. А як по-геройськи вмирали! Навколо - гори трупів, а вони... Багато дечого бачив на фронті, а такого не бачив. Матінко Божа, спаси і помилуй!

Дмитро знову замовк. Обійняв за плечі матір, прихилив її голову до свого плеча.

- Не плачте, мамо. Ваші молитви врятували мене. Я прозрів... А вам, хлопці, скажу, що війська енкаведе зайняли бойові позиції довкруг Гурбенських лісів по лінії Обгів-Остріг-Шумськ-Кременець. Головну повстанську силу складали бойовики групи УПА-Південь, зокрема загони командира «Ясеня». Спецгрупа, в якій був і я, зайняла села Антонівці, Збар, Обгів. Наступного ранку почався генеральний наступ. Найжорстокіший удар був спрямований на північно-східний відтинок оборони Мости-Будки-Гурби. Я наступав там, де боровся курінь «Сторчака». Після сильного гарматного і гранатометного вогню ми кинулись в атаку.

Сторчаківці підпустили нас на сто п'ятдесят метрів і засипали кулеметним вогнем. Мали вони ще кілька мінометів та малих гарматок. Я бачив, як повстанці йшли в бій з кличем: «За Україну!» Їхнє становище було безвихідне, та вони не здавались. Жінки займали позиції вбитих чоловіків і стріляли, доки їх не скошували скоростріли. Енкаведисти не встояли – відступили. Подальші події розгорталися вже без мене, бо в тому бою куля влучила мені в груди. Забрали непритомного, поклали в шпиталь. Рана помалу гоїлась, проте боліла душа. Ота душевна рана ятриться в грудях і донині. Там, у бою під Гурбами, я зрозумів, що не бандитів убивав, а стріляв у тих, що боронили свій край від чужинців.

Оповідач розстебнув сорочку і покав нічним гостям шрам на грудях.

- Оця повстанська куля вилікувала мене від сліпоти. Потім пропонували мені добре оплачувану роботу в міліції, та я відмовився. Пішов у колгосп. Важко працюю, нічого не маю. Самі бачите... Вже краще померти від голоду, ніж бути злочинцем. Якщо б тільки я міг... Хотів би спокутувати зло, яке чинив проти власного народу. Я все сказав. Тепер робіть зі мною, що хочете.

Дмитро подивився на повстанців щирим поглядом. В очах блищали сльози. Мати ж голосила на всю хату:

- Тільки не вбивайте! Не вбивайте мого сина! Христом-Богом прошу! Він у мене один, моя опора і надія!

Між повстанцями був стрілець «Чмелик». Він підійшов до Дмитра і простягнув йому свою понівечену правицю з двома нерухомими пальцями.

- Це теж з Гурбів. Може, й обмінялися ми з тобою кулями... Ех, брате!

Колишні вороги кинулись обнімати один одного. А мати підняла до образів руки і тихо схлипувала:

- Дякую Тобі, милосердний Боже! Дякую! Дякую!

- А тепер послухайте, як було далі, - продовжив розповідь «Чмелик». - У тому бою я був до кінця. Коли більшовики зрозуміли, що втратили багато живої сили, вони пустили на нас танки й літаки. Прорвали нашу оборону на південному відтинку. В нерівному бою.загинув командир «Сторчак», сотенний «Вілька», ще кілька старшин. Нашвидкоруч створивши другу лінію оборони, ми продовжували бій. По-геройськи воювала сотня «Шума». Бій тривав цілий день. Тільки ввечері більшовикам вдалося захопити Гурбенську гору. Під прикриттям ночі повстанські загони прорвалися через ворожі застави в трьох напрямках, курені «Довбенка» й «Бувалого» відійшли в Суразькі ліси. Курінь «Мамая» прорвався на північ і, звівши бої на Буші, перейшов залізничне полотно Здолбуів-Шепетівка. Відділи «Ясеня» і «Дока» пішли в напрямку Клеваня. Люди кажуть, що на місцях боїв залшпилося навічно лежати більше двох тисяч повстанців. Більшість з них - мирні сільські люди, хлопці, що не хотіли йти в Червону армію. Але й ворогів ми поклали там багато... Честь і слава героям України, полеглим під Гурбами! Там відбулися найкривавіші, найзапекліші бої.