Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Гаразд. Так і буде. Торбу з грішми закопайте в глухомані, а місце помітьте міткою. Виріжте ножиком на корі дерева букву«А».

- А в що одягатися?

- У цивільне. У щось таке, аби не кидалося у вічі. Автоматів брати не будемо. Пістолі та гранати...

План нападу вдався на славу. «Школярка» сиділа на лавочці і робила вигляд, ніби читає підручник з біології. Незабаром на заасфальтованій доріжці загуркотіла чорна «Волга». «Орися» вмить піднялася, згорнула книжку, махнула нею і пішла геть. Що було далі, Василь пам'ятає погано. Все відбувалося швидко, в стані нервової гарячки. Пам'ятає тільки, як з усієї сили гамселив когось рукояткою револьвера по голові, аж цвиркала кров. Він бив - і його били. Він першим дотягнувся через розбите скло автомобіля до мішка з грішми і відразу ж передав його в руки бойовика «Сурмача».

- Тікай! Тікай чимдуж! На коня - і драла в ліс!

У цій метушні хлопець не випускав з поля зору «Орисю». Запам'ятав, у якому напрямку вона пішла. Наздогнав у центрі міста біля пам'ятника Леніну.

- Тьху ти, чорт! - лайнувся. - Ось де я призначив побачення коханій дівчині! Біля безбожного ідола!

Спробував жартувати, але усмішка вийшла кривою, а серце гупало так, що цей стукіт інтуїтивно відчула «Орися».

- Спокійно, Васильку. Давай візьмемо себе в руки. Бігти не можна, бо здогадаються і піймають. Ідімо звичайним кроком... Говорімо... Сміймося...

Все ж їм довелося того дня лежати в рівчаку, в квітнику, ховатися в старій повітці. Вже поночі добралися до лісу.

- Ліс - наш батько, ніч - наша мати, - втомлено прошепотіла дівчина, тулячись до Василя.

- Дякую тобі, мала. Дякую від імені хлопців і від себе особисто. Ти добре справилась. Якби не ти...

- Облиш! Не перехвали!

Вони йшли всю ніч, не відпочиваючи. А коли зійшло сонце, побачили диво. Стояли на березі маленького лісового озеречка, а на його плесі гойдалися білі лілії. Бага-а-то!

- Здається, що пройшов повстанськими стежками всі волинські ліси, знаю тут кожне дерево, кожен кущик, а цього озеречка не бачив ніколи. Боже, як гарно! Поглянь, «Орисечко»!

- Ух ти! Мабуть, на цю оазу щастя і краси ще ніколи не ступала людська нога. Вранішнє сонечко... Пташині хори... І ці пречудові білі квіти, що цвітуть на блакитному плесі. Ми потрапили в рай, Васильку!

- Вся наша волинська земля - рай. А назва «Україна» походить від слова «раїна». Так всі святі на небі називають наш рай земний.

-Ай справді! Яке прекрасне ім'я у нашого рідного краю! Ук-рай-їна! - засміялась дівчина. - Я чула легенду... Коли Бог роздавав землю всім племенам і народам, то українці спали. Прокинувшись, пішли й собі до Творця небесного. «Дай і нам землю, Господи, щоб ми мали, де жити». - «Нема, - каже Господь. - Роздав усю. Хоча постривайте! Є ще величенький шматок землі, яку я залишив собі. Місце дуже гарне - рай, раїна». Отак і постала наша Україна! Але нещасна вона, полита кров'ю і слізьми людськими.

- Тому й нещасна, що прекрасна. Кожен наїзник хоче загарбати ці багатющі землі, кожен чужинець хоче поневолити наш працьовитий народ. Усі війни переходять через територію України. Але прийде час, «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці...»

- «Запануєм і ми, браття, на своїй сторонці!» - добавила «Орися» і засміялась, ніби дзвоником задзвонила.

- Яка ж ти вродлива, Лідусю! - вперше назвав Василь дівчину справжнім ім'ям. - Така файна школярочка... Фартушок, білі бантики...

-Де вони білі? Вивалялась я в болоті, як чушка. Розпатлана, розхристана… Жах!

- А ти зайди у воду, поглянь... Подивись, яка ти молоденька, гарненька, мов лялечка!

Дівчина знову засміялась, почала роззуватись.

- Овва! Порвався мій босоніжок, а я й не помітила. Недавно добрі люди подарували… В чому ж я піду по цих нетрях?

Вона сіла на зелену подушку з моху й зажурилась.

- Не сумуй! Ось я зараз нарву тобі білих лілій, а ти сплети з них вінок. Будеш моєю принцесою. Хочеш?

- Не треба. Шкода... Зів'януть... Нехай цвітуть.

Василь не послухався. Роздягнувся, пішов у воду Приніс оберемок білих квітів, поклав дівчині на пелену.

- Ой, Васильку! Поглянь! Он у тебе на ногах кілька п'явок. П'ють твою кров, негідниці!

- Нехай п'ють. П'явки корисні для здоров'я. Вони смокчуть погану кров, а добру лишають.

- Відірви їх!

- Ні, вони самі відпадуть.

Дівчина лягла в траву горілиць і задивилася в небо.

- Їсти хочу! - попросила несміло.

- Я тебе нагодую поцілунками, - прошепотів Василь і затулив дівочі уста своїми устами.

- Лідо... Лідусю... Лідочко...

Світ для них перестав існувати.