Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Кохаю тебе!

- І я тебе!

- Божеволію... Хотів би, щоб ця мить не кінчалась ніколи. Голубонько моя!

- Голубе! Отак би в твоїх обіймах і померти...

- Не треба так легко й просто світ оцей покинуть... Бездумно й легковажно догоріть... Лиш той уміє інших запалити, хто сам горить!

- Ти - поет, Василечку!

- Це не мої слова, але вони написані для нас з тобю. Серед повстанців багато талановитих людей: учених, поетів, художників. Увесь цвіт української нації.

- У тебе такі смачні, солодкі губи, Василю...

- А твоє волосся пахне вітром...

- Заснімо, любий...

- Не треба. Проспимо своє щастя.

- Не спатиму тоді, коли стану твоєю шлюбною жінкою.

- Чому?

- Бо плакатиме дитина. А невінчаній дівчині можна й поспати.

- Логічно. Проте спати тобі не дам. Милуватимусь тобою... Зацілую до нестями... Відвоюю тебе від усіх днів та ночей...

Сонце припікало, і закохані посунулись в тінь.

- Глянь, милий! У тебе кров!

- Нічого страшного. То п'явки відпали. Тепер кров ітиме довго.

- Де ж вони, оті паразити? Ага! Осьде! Які тлусті, вгодовані! Бр-р-р!

Дівчина зняла з себе білий фартушок, почала витирати кров, що цебеніла з маленьких ранок на тілі хлопця.

- Навіщо ти, Лідо? Зіпсувала фартушок.

- Більше він мені не знадобиться. І банти зараз розв’яжу. Не можу я в шкільній формі з'являтися на людях. Якась паскуда впізнає, а чекісти раз-два - і в каталажку.

Поступово білий фартушок ставав червоним.

- Пам'ятаєш, Васильку... Пісня така є:

Хусточку дістала, кров повитирала,

Щоби пам'ятала, що повстанця мала…

- Ах ти, любонько моя! Там ще є й такі слова:

Слава,Україні і героям слава!

Хай живе Бандера і його держава! Гей!

Вони довго сміялися і не помітили, як із заходу насунулась грозова хмара.

- Ой лишечко! Зараз піде дощ! Дивися, Васильку, як блискавки роздирають небо, як гуркоче грім!

- От халепа! Нам ще тільки цього бракувало. Ти, Лідо, ламай гілля ялини, а я будуватиму халабуду.

І коли з-за хмари знову засміялося сонечко, закохані побачили ще одне диво: дві веселки пили з озера воду.

- Агій! Під час війни веселку рідко побачиш. А тут аж дві! - заплескала у долоні дівчина. - Ми не загинемо, Василю! Ми одружимось і проживемо в парі довго-довго! Ось побачиш, любий! Ось побачиш!

Василь підняв на руки кохану і поніс. Услід їм кивали голівками білосніжні лілії, романтичні квіти на дзеркальній блакиті маленького лісового озеречка.

Не треба нарікати на долю. У Василя був таки один щасливий день у житті, а може, й не один. Мовби в раю!

***

ГОСПОДЬ ПРОСТИТЬ

На тюремній стіні чітко вималювалося вродливе чоловіче обличчя. Хмелюк зрадів. Та це ж Григорій Грушевець, якого повстанці охрестили «Хомою». З ним Василь переховувався у селі Сільце Голобського району. Восени хлопці перебралися на Ковельщину. Поселилися в криївці на обійсті свідка Єгови Савки. То був добре продуманий маневр, адже кадебісти вважали, що сектанти бандерівцям не допомагають. Ці люди фанатично вірять у Біблейські закони і кажуть, що всяка влада дана Богом, тому потрібно їй беззастережно підкорятися. Одначе радянська влада переслідувала єговістів за те, що юнаки не хотіли йти в армію на строкову службу.

- Наша віра забороняє брати в руки зброю, - виправдовувались вони у воєнкоматах під час призову.

В усьому іншому сектанти були надзвичайно законослухняні, чесні, працьовиті, непитущі, дисципліновані. В політику ніколи не втручались. Свідок Єгови не збреше, не вкраде, не вб’є...

Так здавалося на перший погляд. Одначе Савка крав патрони в ястребків і передавав їх хлопцям з лісу. Хата в Савки нова, добротна, простора, тому там частенько влаштовувались солдати спецзагонів КДБ перед облавами й засідками. Разом з набоями той побожний чолов’яга приносив повстанцям два-три буханця хліба, великий шмат сала, кошичок яблук.

- Спасибі, добрий чоловіче, - дякували повстанці. – Але ж вам Єгова таке робити забороняє.

- Так, нам не дозволено брати зброю в руки, це правда. Але ж я її беру на те, щоб передати людям, котрі борються проти сатани. Господь простить!

Не відмовив Савка «Хмелю», «Хомі» та ще двом стрільцям прихистити їх на зиму. «Хома» умів кого завгодно вмовити. В порівнянні з Василем це був зовсім юний хлопець - з 1927 року народження. Писаний красень: високий, стрункий, з дуже вродливим інтелігентним обличчям, добре вихований, приємний у розмові.

- Розумієте, Савко, ми не наполягаємо. Ми просимо... Наша криївка розкрита, зв'язки перервані, а зимувати десь треба. Ви людина віруюча, праведна...