Тетяна Байда - Хрещені вогнем

- Ой, не треба! - перебив його мову Савка. - Українські повстанці праведніші за нас, бо за віру й любов до України віддають життя, а ми лише слово.

Вхід у криївку був із льоху. Господиня прала хлопцям білизну, щодня варила й подавала хлопцям гарячу вечерю. Снідали й обідали переважно цибулею, салом та холодною картоплею «в мундирах». Неділями після обіду господиня гріла воду, а господар у льосі почергово купав своїх таємних квартирантів.

Одного недільного дня, коли вхід у криївку був відкритий, а «Хома» сидів у цебрику з теплою водою, несподівано на подвір'ї господарів загорівся стіжок сіна. Стіжок стояв близько від хати, отже, в будь-яку хвилину вогонь міг перекинутись на будівлі.

- Ой лишенько! Пожежа! Рятуйте! - закричала господиня.

Жінка не помітила, що її п'ятилітній синок Миколка забавлявся біля стіжка сірниками. Коли ж полум'я сірника обпекло хлопчині пальці, той кинув сірник у сіно, а попечені пальці запхав у рота. Стояв собі і заворожено дивився, як палає величезне вогнище.

- Ах ти, паршивцю! Що ж ти наробив? Що тепер буде?

Господиня штурханами привела до тями синочка, а пожежа бушувала в повну силу. Господар покинув «Хому» в цебрику, чимдуж побіг рятувати від вогню хату. Почали збігатися сусіди. На мотоциклі приїхав дільничний міліціонер. Чоловіки полізли на хатній дах, почали його поливати водою, яку подавали відрами знизу Жінки кинулися виносити майно.

- Насте! Насте! - гукала якась сусідка. - Ти винось із хати одяг, а я складатиму його в погребі!

А що ж повстанці? Голий «Хома» виліз із цебрика, чкурнув у криївку, але не було кому закрити і замаскувати ззовні вхід. Їх душило димом, крім того, вони злякалися, що їх побачать сторонні люди. І тоді... Що тоді? Доведеться приймати бій, адже міліціонер озброєний.

- Це все дурниці, - нервував «Хома», натягаючи штани. - Ми прорвемось! До лісу не так уже й далеко. Шкода Савки... Його заарештують, а сім'ю вивезуть на Сибір. Такі люди... Такі порядні, добрі люди!

Господарі дійсно були хороші. Кмітливий Савка кинув рятувати своє майно, спустився в льох, закрив і замаскував вхід у криївку.

- Сидіть тихо! Дасть Бог - обійдеться! - шепнув хлопцям. Обійшлося. Стіжок згорів дотла. Хату, хліва й клуню врятували.

- Чим будемо годувати худобу? - бідкалась господиня.

Повстанці давали гроші - не взяли.

- Якось воно буде, - заспокоював дружину Савка. – Піду на колгоспну ферму корми підвозити. Щось і собі вкраду.

- Вкрадеш? Що ти кажеш, чоловіче? Чи ти Бога не боїшся? Красти гріх!

- Господь простить! - повторив Савка колись уже сказану фразу.

«Хома» й «Дмитро» майже щоночі ходили на завдання. Інколи не верталися в криївку декілька днів. «Хома» був відчайдушним хлопцем, не дбав про конспірацію. Обидва хлопці часто потрапляли в халепу. Одного разу ледь не загинули. Якось на світанку прибилися на далекий хутір і заднювали в чиїйсь клуні. Раптом на подвір'я в'їхало вантажне авто з повним кузовом енкаведистів. Напевно, хтось із сексотів пронюхав, де заховались «бандери», і доповів, куди треба. Почався обшук. Багнетами і спеціальними шомполами штрикали солому й землю, обстукували стіни, обмірювали розміри будівель знадвору і всередині, аби виявити подвійні стіни. Хлопці, затамувавши подих, стояли під стіною за тонким шаром соломи, а чекісти не припиняли шукати. В будь-яку мить вони могли наскрізь проткнути їхні тіла. Але Бог милував. Нікого не знайшовши, карателі поїхали на інший хутір, мабуть, гадали, що інформатор міг збрехати або щось переплутати.

- Якщо облава по доносу, то чекісти обов'язково вернуться. Знову будуть штрикати шпичками.

Вирішили відійти до лісу. По дорозі зустрічали людей. Селяни зупинялися, дивились їм услід, бо давно вже не бачили повстанців, які б вільно ходили посеред білого дня. Крім зброї, хлопці несли повні наплечники літератури, яку їм передали по зв'язку.

«Хміль» того дня сидів у бункері, перечитував свіжі газети, переглядав пошту, писав тексти листівок, а «Цвіркун» передруковував їх на машинці.

Перед Різдвом «Тарас» привів у криївку стрільців охорони і нову друкарку, привітну, інтелігентну дівчину. Побачивши її, Василь Хмелюк скрикнув від несподіванки:

- Вибачте, будь ласка! Мені здалося, то це «Орися». Наречена моя...

- Та ні. Я - «Пріся». Жаль, що розчарувала вас.

Згодом зізналась Василеві, що народилась в селі Піяне у 1924 році.

- Я ще при німцях доглядала поранених повстанців. З того часу в підпіллі. А «Тарас»... Він мій янгол-хранитель. Няньчиться зі мною, наче з малою дитиною. Народився «Тарас» поблизу Луцька в селі Піддубцях. Кажете, що старий? Так і є, досягнув, мабуть, пізньої сороківки.