Тетяна Байда - Хрещені вогнем

...Після новорічної гостини «Дорош» без пригод дістався до свого бункера. Схованка мала два входи: з клуні і з городу. Під час облави кадебісти за допомогою собаки знайшли вхід у клуні. Поки докопувались до бункера, хлопці відкрили запасний вхід і повискакували на город. Їхні постаті чітко вимальовувались на фоні білого снігу. Оперативники скерували на втікачів кулемеметний вогонь. «Борис» упав зараз же біля входу в бункер. «Симона» куля догнала в полі. Тільки «Дорошеві» пощастило добігти до сусіднього хутора. Він схопив чийогось коня і погнав до лісу, що бовванів на відстані восьми-десяти кілометрів. Якби ж то було літо! Хлопець міг би заховатися в збіжжі, в кущах... Однак була зима, навкруги лежав сніг. Кадебісти не дрімали. Викликали підкріплення з Луцька й Горохова. Сотні солдатів полювали на одного повстанця. А той повстанець не збирався здаватися. Зупиняв коня, косив переслідувачів чергами з автомата. Поміняв диск і знову стріляв. Уже був недалеко від лісу, коли ворожа куля прошила праве плече. Переклав автомат у ліву руку і мчав, відстрілюючись, далі. Нараз горохівський загін оперативників перерізав шлях до лісу. Розривна ворожа куля розпанахала хлопцеві живіт. Він затиснув рану рукою, припав до шиї коня:

- Швидше, швидше, братику! Вся надія на тебе! Скачи-и!

Але удача відвернулася від «Дороша». Кінь спіткнувся і почав звалюватись на бік.

- Вперед, братику! Тільки не падай! Тільки не падай! Біжи-и-и!

І поранений кінь біг далі. Він приніс «Дороша» на чиєсь подвір'я.

З хати вибігла перелякана селянка. Побачивши закривавленого повстанця, заховалась за одвірок.

- Ось і кінець, тітко, - прошепотів хлопець безкровними губами. - Помоліться за упокій душі українського повстанця «Дороша»...

Тим часом вороги оточували хату з усіх боків. Достріливши пораненого коня, «Дорош» приставив пістоля до своєї скроні...

- Якби ви знали, людоньки, як знущалися над його мертвим тілом! - шепотіла, озираючись, жінка. – Повиколювали очі, переламали ребра, перебили кістки на руках та ногах... Боженьку пресвятий! Які ж то матері народили на світ отаких озвірілих безбожників! Кажуть люди, що клясти гріх. Та як тут не клясти? Нехай убивці живцем згорять в пекельному вогні! Нехай і сліду їхнього не зостанеться на нашій землі!

Жінку зацитькували:

- Мовчіть, тітко, бо почують і відправлять далеко пасти білих ведмедів. І нам слухати не годиться, бо є така стаття... «За недонесєніє» називається.

- Ет! Нехай роблять зі мною, що хочуть! Я плакатиму довіку за тим замордованим хлопцем. І знаєте, людоньки, коли його вже клали в машину, щоб везти до Луцька, хтось у церкві вдарив у дзвін: бам! бам! У мене серце зупинилося в грудях. Присяй-бо, що я чула, як бамкає похоронний дзвін! Видно, що угодний Богу був той хлопець...

Хмелюк не сумнівався, що розкриття криївки в Несвічах потягне за собою жахливі наслідки. Карателі відразу заарештували господиню й сина. Господар, який на ту пору був у млині, навіть не вертався додому. Але від чекістів не заховаєшся. Прийде час - зловлять і його. Побоями, погрозами, обіцянками змусять розказати все, що ці люди знають і навіть те, чого не знають.

Дійсно, через кілька днів у близькі до Луцька села наїхала тьма-тьмуща вантажівок із солдатами. Легкові авта привезли начальників. Прибула польова кухня. Гарчали дресировані вівчарки. Все вказувало на те, що заплановані чекістами облави триватимуть довго і охоплять великі території. Тепер уже й Василь у своїй криївці чув голос похоронного дзвону. Проте він вірив у життя. Українським повстанцям культ смерті був чужий.

----------------------------------

Записано зі слів жителів села Несвічі. Факти підтверджені Марією Савчин, Літопис УПА, том 28.

***

ВІДБИТКИ ОБРУБАНИХ ПАЛЬЦІВ

Ой брате, брате! Братику мій єдинокровний! Ще день-два, і ми зустрінемось з тобою в іншому світі. Чекай! Ніколи не забуду твоїх обрубаних пальців! – марив ночами Василь. В'язня тіпала пропасниця. Спочатку тіло обдавало жаром, ніби його смажили на вогні, а потім починали бити дрижаки. Перед очима хлопця зринали закривавлені пальці, загорнуті в ганчірку. Помилки не могло бути, це пальці правої руки його брата Івана. Це він, тоді ще рядовий стрілець з чоти «Берези», прорвався крізь смертельне кільце оточення німецьких військ у Новому Загорові, а потім був врятований «Циганкою» з пекельного котла. Він залікував рани, дослужився до чину сотника Південної воєнної округи, командиром якої на той час був Петро Олійник на псевдо «Еней». Брати рідко бачились, їхні стежки-дороги давно не перехрещувались, але час від часу зв'язкові приносили записочки, написані на клаптиках паперу. Інколи доходило якесь усне повідомлення чи вітання зі святами.