Тетяна Байда - Хрещені вогнем

Ось і на Різдво 1949 року Василь отримав від брата вітальну поштівку. Брат повідомляв, що він живий-здоровий, чого й Василеві бажав від щирого серця. Минуло кільканадцять днів, і на самісіньке Водохреще зв'язкова «Оксана» принесла в рябенькій ганчірці страшний подарунок.

- Пізнаєш, друже «Хмелю»?

Василь розгорнув закривавлену шматину, придивився.

- Що за лихо? Пальці... Людські пальці! Навіщо мені цю гидоту показуєш?

- Сама не знаю, навіщо. З допомогою цих пальців я мала б умовити тебе добровільно здатися в КДБ. Подивися... Там і записка є.

Дійсно, поміж закривавленими пальцями був такий же закривавлений папірець. З почуттям жалю й відрази Василь розгорнув його, почав читати: «Прошу тебе, брате, прийди з повинною в органи. Я хочу, щоб хоч ти залишився живий. Подумай про батьків. Іван».

- Що? Іван?! - злісно вигукнув «Хміль». - Іван не міг такого написати! То не його почерк! Це провокація! Хто велів тобі передати мені цей пакунок, «Оксано»? Хто? Хто?!

- Тихіше! Не шарпай мене! Я також думаю, що це провокація. А дали мені цей згорток у Луцькому роведе міліції. В моїй присутності кадебешники зняли відбитки з цих обрубаних пальців. Сказали мені, що то пальці Івана Хмелюка. Невже ти їх не пізнаєш? Добре подивись!

У Василя перехопило подих, на мить зупинилося серце, а потім почало шалено гупати і нестерпним болем віддаватися в усьому тілі.

- О Боже! Невже... Невже це правда? - Василь впізнав пальці свого старшого брата. Ось відсутня нігтьова фаланга вказівного пальця... Василь пам'ятає той день і час, коли Іван різав на січкарні солому для худоби і випадково підсунув палець під різаки. А ось біля основи великого пальця рубець від опіку. Брати ще хлопчаками розтоплювали олово в тиглику і в формочці відливали маленькі пістолі. Це були їхні улюблені іграшки. Краплина розжареного олова капнула на руку Івана. Рана заживала довго. Залишився спотворений рубець.

- Коли знімали відбитки, «Оксано»? Коли ти була у райвідділку?

- Вчора.

- Вчора? А сьогодні ти вже тут, у повстанському схроні?! - в хлопця потемніло в очах, затремтіли руки. - Тепер я знаю, «Оксано», чому хлопці тихцем називають тебе запроданкою, кадебістською сексоткою! Я тебе... Я... Я віддам тебе під наш революційний суд! Ти заслуговуєш на розстріл!

- Заспокойся, «Хмелю»! Я знаю, що ти зараз відчуваєш. Співчуваю тобі, щиро співчуваю. Повір! Разом з тобою я готова відомстити за мученицьку смерть твого брата. Ти несправедливий до мене...

- Я усе правильно зрозумів! Ще б пак! Хіба можна довіряти колишній комсомолці, яка прибула зі Східної України? Ти заслана до нас кадебістами, он що! Не знаю, куди дивиться «Ат». Ти зуміла скрутити його, обвела навколо пальця! Такий хлопець... Такий славний хлопець! А ти... Ти - паскуда!

- Цить, «Хмелю»! Зараз же замовкни! Тобі душа болить за брата. І мені болить! Ти звинувачуєш мене в зраді, одначе я цього не заслуговую. Хочеш, я розповім тобі про себе? Хочеш? Всеньку правду викладу, нічого не приховаю. Моє справжнє ім'я Людмила Фоя. Народилася в селі Ставище Київської області. Закінчила десять класів. Була комсомолкою.

При німецькій окупації вступила в Київський медичний інститут. Прийшли повстанські похідні групи із заходу. Розповіли про боротьбу народу за визволення України. Я повірила... Стала членом Організації Українських Націоналістів. Прийняла присягу. На власні очі бачила Телігу й Ольжича. Коли ж на Покрову сорок другого року було оголошено про створення Української Повстанської Армії, я добровільно, не вагаючись, приїхала на Волинь і влилася в лави повстанців. Сьомий рік пішов. Сьомий рік… Я добре вмію перев'язувати і лікувати рани. Вмію стріляти з автомата й кулемета. Але найкраще володію пером... Це помітили командири, провідники. Я співавторка підпільного журналу для дітей «Юні друзі». В цьому році вийшла з нашого друку збірка оповідань «Мої Спадкоємці» під псевдонімом «Перелесник»...

- Ага, ага! Я читав оповідання «Над Дніпром». Сподобалось. Це твоє?

- Моє... Автобіографічне... Ти читав? Дуже добре.

- Але ж дехто каже, ніби ти сексотка.

- Нехай собі кажуть. Я знаю, хто я така. Зроду нікого не продала і ніколи нікого не продам. Готова за національну ідею піти на тортури, на плаху, життя віддам за волю України.

- Але ми всі так кажемо. Проте ти… Ти...

- Що - я? Що? Дійсно, було таке, що мене за доносом арештувало енкаведе. Били, катували, мордували, під нігті голки саджали... Я й дала згоду на співпрацю...

- Ага! Бачиш! Бачиш! Нема диму без вогню! Недарма говорять...